Вміння сміятися з себе завжди вважав ознакою самодостатності як окремої людини, і великих спільнот.
Свого часу я регулярно купував одне із львівських періодичних видань лише за те, що там друкували Богдана Волошина – прочитував його черговий фейлетон чи гумореску та відкладав видання убік. "Галицький синопсис" можна по праву вважати вінцем його щодо недовгої літературної діяльності.
"Бурачковицькі хроніки" - ще один прекрасний зразок творчості літератора, який має гострий і насмішкуватий погляд і щиро любить свою малу батьківщину.
Мова Богдана Волошина абсолютно неперекладна російською, і це на щастя - його твори можна читати лише в оригіналі.
Погляд на нарід галицький зблизька і не дуже
Правдивий галичанин колекціонує предмети, які давно втратили життєдайне значення. Його пивниця, комірки, балкон, клуня та курник напхані різноманітними дірявими баняками, відрами, порожніми пляшками, старими прасками, іржавими цепами від роверів, банками із засохлою фарбою та лахами. Але надія все це колись застосувати тішити добре галицьке серце аж до самої смерті.
Любов до церкви галичан така сильна, що якби можна було, то кожен мав би на своєму місті власну. Так само виглядає й з цвинтарями та святими місцями. Заповітна мрія галичанина - мати родинний склеп під вікнами. У найгіршому випадку - на Личаківському кладбищі у Львові.
Схиляння галичам перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярні Шевченкові "Обнімітеся, брати мої". "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Кобзарєва має такий великий авторитет у галичан, що вони із задоволенням приписують йому й чужі висловлювання, а саме Франкові "Лупайте сю скелю" та Шоленгауерове "Хто ясно, мислити, той ясно формулює".
Заповіт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю і не випускає його з рук, поки вони не охолонуть... (продовження нижче) Виливши в баняк молоко, галичанин обов'язково сполосне пляшку водою і доллє до молока.
Піднімаючись сходами багатоповерхового будинку до свого помешкання, галичанин обов'язково повітирає ноги біля шкірного сусідського коврика, залишивши неприторканим власний.
Галицький секс – це окрема розмова. Традиційний спосіб зляганіня для наших земляків – навпомацки у темряві, шукаючи партнерку за запахом. Дружину галичанин вибирає, орієнтуючись на вигляд майбутньої тещі: має бути фізично здоровою і фанатично відданою.
Правдивий галичанин цілодобово палити газ на кухні, економлячи на сірниках, і щоб у москалів менше газу залишилось.
На забаві галичанина треба довго вмовляти, щоб він сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: "Шо би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сіли па потяг і доїхали до того місці, де на Вас чекают, най Вас приймут за рідного і не виженут на шестий день гостини. І щоб лежати Вам ціхутко в земли і не гнити, як американці, бо їдать всяку хімію. І най Вам здохне тота коза францувата, що об'їла нашу грушку під самий корінь. Многая і благая літа!"
Закоханий образ галичанина - як він лежить біля труні, вбраний у шлюбний костюм і шкільні мешти серед квітів і заплаканої батьківщини. Коли його виносять на кладбище, можна вдарити грім, зблиснути молнию і втрафити в сусідську хату. І щасливо її спалити разом зі всією господаркою та збройними курами, що порпалися на його місті і цим наносили йому, небіжчикові невимовних душевних мук.
Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шість - свині, кози, великий рогатий скот і почати курити; у дванадцять - навчитися читати і щипати за майтелесі сусідську Марину; у шістнадцять - відбути школу досконалим пияком і будзиганом: у вісімнадцять - побувати у війську комірником при носках і комісуватися при пропажі зі складу останніх; у двадцять - побратися з тією самою Мариною і в першу ж брачну ніч скочити в гречку з її неповнолітньою сестрою; у двадцять п'ять - доробитися до трьох дітей від власної жінки та вісімнадцяти - від чужих; у тридцяти п'ять - заправляти галстук у сподні і сякатися без платочка на міті; у сорок п'ять - видати доньку заміж і на весіллі натовкти писок сватові; у п'ятдесят п'ять - завести козу та вчити внуків співати повстанських пісень; у шістдесят - доробитися до бригадира на будові й відсидіти рік за крадіжку чотирьох кривих цвяхів; у шістдесят п'ять - відчути собі захисником батьківщини і, пошивши однострій невідомої армії, марширувати на всі свята з фаною перед сільрадою; у сімдесят – стати членом церковної десятки; у сімдесят п'ять - відпочити в Бозі, клянучи манкуртів, москалів і сусіда, чиї курі всі життя порпали йому місто...
Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шість-сім - навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі: у дванадцять - виявити ріст волосся на власному тілі в найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку; у шістнадцять - бути нахабно притиснутою шкільним п'єцом однокласником Іваном і виявити в його штанах страхітливого патика, схожого на міліцейський; у вісімнадтяг- закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота; у двадцять - спекти свій перший пвібак і влюбитися в сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б.- І. Антоніча; у двадцять два - переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же день після весілля вперше дістати до писку за те, що не була незайнятою; у двадцять три - народити першу дитину і зрозуміти, що пов'язала свою частку з пияком, ідіотом і злочинцем; у двадцять чотири – народити близнюків і різко набрати вату до одного-двох центнерів; у тридцять - уперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли тій вкотре обізве її льохою; у тридцять п'ять - вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п'є; у сорок - вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято упевненою, що дітей бузьки приносять; у сорок два – вставити перші золоті зуби; у п'ятдесят - переконати доньок, що всі чоловіки звірі, яких треба тримати за ґратами; у шістдесят – вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п'ять - поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний; у сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися;
Кожен порядний галичанин має батьківщину у Канаді чи Америці. Хто не має, йому ніколи не бути депутатом, мером чи війтом. Йому світити лише кар'єра священика. Раз на рік через океан на галицькі терени прибуває до батьківщини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять років тому промовами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті платки, капі на двоспальне ліжко і пакуночок і протизаплідними пігулками для дев'яностолітньої тітки. Саме ці дарунки долі стають надовго, годинами навіки яблуками розбрату для дружніх галицьких батьківщин. За шкірну запрану спідню сорочку чи галстук із замацьканим вузлом галичани так зваряться і так гніваються, що лише землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якусь годину об'єднати. Або приїзд коханої тьотки з Канади.
Правдивий галичанин має чарівну звичку носити з собою дві пачки цигарок: ліпших – для себе, а найгірших – для всіх інших. Заощаджуючи на своїх сірниках, він припалює цигарку від вогню на плиті, через що брови та чуби у нього частенько обпалені. Якщо ж поряд немає газової плити, галичанин напрошується на чужі запальнички та сірники. Цигарку галичанин викурює доти, доки не почне шкварчати фільтр і жар не обпікатиме пальці. У хаті шкірного галичанина-курця із заповітним ящиком, у якому на чорний день зберігаються "цюки" (недопалки тобто). У лиху годину власник цього скарбу обклеює їх папером із патріотичного видання - і хатою лине важкий сморід горілого паперу та трохи хрипкий, але втішений кашель галичанина. Справжнім національним спортом наших земляків стало стріляння цигарок у близьких та далеких індивідуумів із оточення.
Автохтонний мешканець Галичини у 45 - 50 років вільно орієнтується у зовнішній політиці будь-якої держави світу і міг би служити радником за будь-якого уряду. Особливо це помітно під час уродин, храмових свят, релігійних свят, коли за столом збирається вся батьківщина і після третьої чарки хтось обов'язково скаже: "А чули-сьте, що востаннє москалі зробили?.." Питання всіх часів і всіх галицьких поколінь - чому американці не хочуть на Росію ракети нуклеарні пустити - так збуджує галицькі уми на забавах, що вони часом перебирають міру алкоголю і розв'язують світові проблеми навкулачки, прозиваючи непристойними словами супротивників, з якими щойно пили та браталися.
Якби хтось додумався вислати галичанина в космос, то дешевше вийшло б: нашому космонавтові, крім вишитої сорочки, у відкритому космосі нічого не треба. Навіть скафандра. Корабель наш земляк обов'язково замаїв би вишитими рушниками і портретами Кобзаря, Каменяра та Лесі Українки. І лиш у клозеті на цвяшку висіла б газета "Правда".
Животних галичанин любити доволі своєрідно; власних плекає старанніше, ніж дітей (особливо поросят чи телят), а чужих нещадно винищує. Галичанин, якщо він не пацієнт з Кульпаркова, вважає себе людиною культурною та освіченою, хоча за душею може мати лише чотири класи початкової школи. Через це він наділений певним месіанським обов'язком повчати шкірного зустрічного, який йому видається некультурним. Колупаючись пальцем у носі, галичанин поважно розповідатиме несчастному, що "плюти на вулиці - то гріх, і мама його зле вчила, раз він таке робить, а в батьківщині, мабуть, були москалі, бо наші люди від самого народження знають, що таке культура і чим культурна людина ся різнити від дикуса і нелюда". Тому галичанин гордо висікається на бруківку, притискаючи носа пальцем, і відійде з почуттям виконаного обов'язку та глибокого вдоволення акцією.
Художні вподобання галичанина вже століття як сформовані й незмінні. Крім релігійних образів та портретів Шевченка і Франка, галицьку оселю найчастіше прикрашає картина в ядучих зелено-синьо-жовтих барвах, на якій зображений червонопикий гуцул, котрий сповіщає трембітою на весь світ, що він ще живий і вівці гоже. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусіда, чий син вчиться у Львові і часами бавиться мальовидлом. У зв'язку з наглою незалежністю України популярними в галичан стали й сюжети з історії українського козацтва. Найчастіше на полотні тремтячою рукою маляра зображено розлюченого козака, який косить татарву і ляхів, як отаву, а злоститься вояк, напевно, від того, що купи закривавлених трупів заважають йому рухатись і збільшити їх число. Тішить око і душу галичанина й художнє відтворення валки чумаків з волами на тлі жовтого поля та синього неба. Поряд із цими шедеврами серед широкою галицького загалу побутують й "автобусні" розмальовки. Вони зазвичай розміщені на лобовому склі міжміських автобусів і схожі одна на одну, наче близнючки. Сюжет "полотен" - канонічний: розпухлий від пасажирів автобус мчить гірською дорогою, обіч якої йому вслід вишитою хусткою махає замріяна гуцулка. Десь неподалік пасе отару її чоловік. Вівці, судячи з вигляду, мутанти - дуже схожі на вівчарок у перуках.
Ментальність та тисячолітній побут на галицьких теренах наділили галичанина фантастичною здатністю не визнавати власні номилки, але тщательно фіксувати чужі, зазвичай повторюючи їх. Історія ще не знала випадку, щоб хтось почув від правдивого галичанина фразу: "Вибачте, я не мав рації". Якщо ж хтось відважний зможе її вимовити. - сміливо заносите його прізвище до книги рекордів Гіннесса і беріться обмірювати погруддя на пам'ятник, бо довго цей унікум на наших теренах не проживе. При поясненні будь-якого лиха, що трапилося з ним, галичанин назве тисячі причин. крім однієї – власної нетямущості. Через це галичани виглядають дуже впевненими у житті та праці. Причини, що призводять до галицьких нещасть і клопотів, також є давно втомленими та відомими. Серед них найчастіше називають: негоду, москалів, поляків, американців, сусіда, криву Теклю, що наворожила, уроки, тяжке дитинство, поговір, заздрість, дурнувату владу і Бога. Сприятливими чинниками галичанин вважає: власний розум, власну працелюбність, власну силу і вдачу, щасливий збіг обставин, який дозволив йому народитися, і Бога.
Галичанин любить скаржитися. Робити це із задоволенням та смаком. Часом здасться, що в тому пеклі, в якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварненеггер чи Ван Дамм із фільму "Підвійний удар". І, що цікаво, саме цьому конкретному жалобщику частка всипала пекельну суміш селітри та перцю просто в задницю, а всіх інших оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та счастьям. Один із найулюбленіших риторичних запитань галичанина: "І за що мені така кара небесна?". При цьому, важко нарікаючи на долю, галичанин ніколи не втрачає оптимізму, частенько собі повторюючі, щоби ніхто не почув: "Все так не буде!".
З роду в рід, від матері до доньки століттями передається давнє галицьке вміння клясти. Прокльони служать для галичанки справжнім оберегом. Клясти галицька дитина починає разом із вмінням говорити. Перші уроки бере від бабці. Причому у дитини не виникає жодних проблем із розумінням прокльону. Навіть без пояснень. Наприклад, давньоруський вислів "Щоб тобі Перун побивши" для дитини без перекладу означає те саме, що й мамина лайка навздогін сусідці: "Щоб тобі грім побивши, обезьяно кривонога!". З кожним поколінням прокльони удосконалюються та осучаснюються. Останнім із шедевральних, які мені довелося почути, був: "Щоб ти наточив собі свою кров до гірника і випив, як мою п'єш, заразивсі СНІДом і помер, як собака під плотом!".
Галичанин зазвичай чітко поділяє кращу половину людства на дві категорії: "Є кобіти до прання, і є кобіти до грання"... На перших правдивий галичанин безперечно одружується, а других має за коханок. Через це нащадки галицької раси не відзначаються особливою красою, зате повні сил, здоров'я і наснаги.
Галицька впертість така ж знаменита, як і скупість. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас Боже, до серця - немає жодної ради на ті і можливості змінити його децизію. Наприклад, у якійсь районній газеті наш земляк може прочитати інформацію про те, що в Афінах під час розкопок на Акрополі було знайдено український паспорт на прізвисько Гомер з кольоровою знімкою сліпого поета, і жодна у цілому світі людина не зможе переконати його у неправдивості цього факту. Він уперто твердитиме: Гомер - то є перший український народний спів, але другий після Кобзаря геній".
Цікавою властивістю галицької ментальності є незбориме бажання галичанина захопити якомога більше землі... на цвинтарі. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якнайшвидше побачити на кладовищі всю свою родину і ще дві-три родини сусідів, які обов'язково мають бути поховані навколо його гробівця. Мало того, відхоплена у сусідніх небіжчиків землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю "потойбічну" територію галичанин оберігає як зіницю ока, і горе тому, хто ступить на неї почищеним мештом або босоніжком.
Розчулити галичанина дуже просто – варто показати по телевізії гопак у виконанні ансамблю їм. П. Вірського, "Червону калину" в заспівуванні хору хлопчиків або перепоховати у нього на очах чиїсь більш-менш відомі останки на ім'я України. Але навіть у годину найглибшого розчулення галичанин не витрачатиме контролю над собою і однаково не позичить грошей.
Щоб вмерти - треба бути праведником, а щоб жити - треба бути людиною. Твердо переконаний у цій аксіомі кожен галичанин і грішить безборонно і з задоволенням. Причому з Богом у нього доволі дружні стосунки. Мало не щовечора Всевишньому дістається від галичанина за те, що не виконав якоїсь забаганки. Каятися галичанин не навчений змалечку. Навіть спійманий на гарячому, він спроможеться промимрити лиш: "Боже, який я затурканий! Видко, така вже моя доля"... А оскільки за його долю відповідає безпосередньо Вседержитель, то йому й адресуються нарікання спаплюженої сторони.
Поняття краси для галичанина чітко окреслені рамками доцільності. Якби кількість рогів для корови вплинула на продуктивність молочного стада, то в Галичині давно б на пастбищах розгулювали дебелі корови, подібні до динозаврів, і їх профілі зображувалися б у міжвіконних просторах галицьких осіл, прикрашених вмурованими скельцями зеркал та поліхром. Подібний принцип застосовує галичанин і при виборі судженої. Була б змога, то галицькою Венерою давно б стала чотирирука жінка з великими грудьми, незрівнянно круглим задком - прудка і тямкувата в побуті, не дуже настирна та невибаглива у постелі і покірна у сімейній житті
Батьківщина для галичанина найчастіше обмежується його подвір'ям. Усі решта – то чужа земляця, яку можна сплюндрувати чи загарбати. І лише за хвилину справжньої опасности для України галичани об'єднуються і йдуть походом на Варшаву чи Москву або гуртом емігрують до Канади.
Галичанин дуже любить, щоб його особиста власність відрізнялася від інших. Через це галицькими містечками частенько дибають схожі на інвалідів кури, гуси, корови та коні, поцяцьковані йодом та зеленкою, ніби вони щойно втекли з районного шпиталю. Одяг галичанин обов'язково купує на виріст. Навіть якщо йому 87 років і він давно вже оглух, а бачити ще гірше. Взуття купується також на 2-3 розміри більше – а рапгом нога розтопчеться! Щоб зручно носити завеликі міші, галичанин напхає у шпіці 3-4 зіжмакані районні газети. Якщо ж йому ласкава частка підкине задешево пару помалу, то відбудеться цікавий ритуал розношування: спочатку міші залишають на день у повній ванні гарячої води; потім галичанин надягає товсті шерстяні носки, а вже на них - мокрісінькі мешти. І ходити в них дві доби без перерви на сон.
З невідомих причин чужі діти для автохтонного галичанина чомусь завжди ліпші, ніж власні. Свої - це на віки вічні "матолки", "штурпаки" та "тумані вісімнайцяті". У зв'язку з цим кожному галичанину потім усіньке життя доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб довести протилежне і собі, і людям, і батькам, які до самої смерті не будуть вірити в успіх своїх чад. Таким чином змалечку галичанинові прищеплюється стійкий ген упертості, наполегливості та меншовартості. Мабуть тому найбільш продуктивними галичани стають в період утисків, наруги та плюндрувань з боку зайд. У мирну годину благоденства галичанин зазвичай безпечний і байдужий.
Давно годину у галицькій столиці – у Львові – встановити пам'ятник шкварці. Цей правичний продукт для шкірного правовірного галичанина є джерелом життя та символом добробуту. Шкварок галичанин споживає стільки, що пересічний європеєць від таких канцерогенних та ракотворчих доз давно б годував хробаків на Пер-Лашезі або на острові святої Єлени. Здається, лише до чаю і пампушків із повидлом галичанин не додає шкварок. Усі інші страви багатющої галицької кухні населяються життєдайними шкварками. І в горі, і в печалі, і особливо в радості поруч із галичанином крокує його життям рожева, хрумка, чималенька шкварочка.
Готуючись до візиту в гості, на весілля чи уродини, галичанин завжди немилосердно нервується і кривиться. Причина криється у необхідності дарувати презенти чи подарунки (це для східняків). Ні, галичанину рука б засохла і мову відпала, якби він відмовився від чийогось подаруночка. Навіть копійчаного. Але дарувати комусь... Щоб запобігти цьому, галичанин від самого ранку аж до умовленої години візиту перевертає догори ногами своє помешкання, тещі та братів, щоб розжитися якимось непотребом. Це може бути непрочитана книжка про життя аборигенів із острова Сахалін, зацвілий рушник із вишитим портретом Івана Мічуріна або дерев'яний беркут без одного крила. Подарунок тщательно вимивається, обтраскується дезодорантом "Ласковий май" і акуратно обгортається целофаном із уживаного букету квітів. При врученні галичанин набирає урочистого вигляду, випинає груди з вишитою краваткою і півгодини розхвалює принади та переваги власного підношення. А вже вдома мало не до самого ранку побивається за втраченою річчю.
Галичанин є дуже сентиментальним людиною. Якщо, звісно, справа не йде про гроші чи нерухомість. Його розчуленню немає меж, коли первісток чи первісточка вперше скажуть: "Слава Україні!" або "Дупа!". Однак ця сентиментальність одразу ж зникає, коли мова заходитиме про гроші. Одна з лозунгів галицького бізнесу твердити: "Базар - то така зараза, так втєгнешсі, що рідну мамцю на продаж винесеш і не замітиш!" Під час торгу галичанин дріб'язковий та обережний. Якщо вам зустрінеться наш земляк, який сипле грішми і хвалиться заробітками, - біжіть від нього якнайдалі. Очевидно, це ідіот чи важкохвора людина, яка втратила своє галицьке коріння.
Дуже дивно, але галичанин ніколи не буде вдячний якомусь добродію за його життя. Навіть якщо той рятував йому майно від пожежі чи пограбування. Натомість після смерті галичани передають із покоління в покоління легенди про померлого, бо їм вдалося його пережити. Шкірна розмова про світлу пам'ять небіжчика починається приблизно такими словами: "Стефцю, а пам'ятаєте Івана Папроцького, що лежить на Личаківському кладбищі, на шостому полі, другий ряд від доктора Штопка, то наклав на себе руки через Маріку Форнарову? Він робив фризієром на рогачці.То його Зеня згуляла, як решта курва! День і ніч без сорому спить з хлопами на чужих квартирах!" Але історичних особистостей галичанин має за героїв та членів своєї сім'ї. Данила Галицького він обов'язок
Серед галичан дуже рідко зустрічаються фанатики, бо фанатизм передбачає відмову його носія від якихось загарбань. А галичанин, як відомо, відмовити собі ні в чому не може. Коли ж вам пощастити зустріти серед галичан фанатика, тікайте світ за очі чи хоча б перейдіть на інший бік вулиці! Найперше при зустрічі він відкрутить вам ґудзіка. Та найгірше - за п'ять хвилин він переконає вас у будь-чому. Ви станете палким прихильником його поглядів, готуємо віддати власну життя за обіцянку домовитися зі святим Петром про достроковий пропуск вашої грішної душі до раю. Це коли ви не галичанин.
Жінку галичанин трактує, цілком поділяючи погляди німецьких бюргерів: кухня, діти, церква (три німецькі "К"), але завжди додаючи від себе четверте "К" - курва. Галичанин упевнений, що порядної, незрадливої жінки у природі немає, "бо така вже їхня куревська порода". Натомість галичанка трактує автохтонного галичанина на трьох українських "X": халамідник, худорлявість і хлоп до дупи. Що не заважає їй бути старанною панею і доброю матір'ю своїм і сусідським дітям.
Галичанин засадничо істота демократична. Дуже любити брати участь у виборах, референдумах та опитуванні. Кожній передвиборній кампанії наш земляк безвілазно сидить перед телевізором і кляне "комуняків, злодіїв, застарий парляменг і сусіда Федя, що зареєструвався кандидатом, а на подвірку в нього кури з голоду пухнуть". Відразу після виборів пересічний галичанин дістає повну амнезію і не пам'ятає, за кого він голосував і кого обрали. Аж до нових виборів. Подібна ситуація з мітингами. Лише у тлумі людей із прапорами та лозунгами галичанин відчувається народом, а часом і спільнотою. Особливо, коли стоїть біля першого ряду перед трибуною і бачити вождів у обличчя.
Якщо, не перебуваючи в Галичині, вам здасться, що тут мешкають самі тупоголові, - не беріть собі це близько до серця, бо то є неправда. Просто правдивий галичанин перед незнайомим чоловіком полюбляє прикидатися глупішим, ніж він є насправді. Вчені стверджують, що саме ця обставина дозволила вижити цьому колоритному етносу за часів монголо-татарського навалу, австро-угорського гніту та панської Польщі. Тож не дивуйтеся, коли на ваше звичайнісіньке запитання "Як ви ставитеся до голови обласної адміністрації?" галичанин тричі перепитає, про що ви харчуєте, потім довго робитимете міну роденівського "Мислителя", а тоді врешті-решт запитає: "На якій холері то вам треба?" - і спокійнісінько переведе розмову на минулорічну погоду та передбачуваний урожай шпарагівки у сусіда. А коли ви таки притиснете його до стіни,
Зазвичай до шлюбу саме галичанка тягне галичанина, а чи не наоборот. Вроджений індивідуалізм автохтонного уродженця Бучача, Бережан чи Рогатина не дозволяє йому добровільно позбутися ілюзорної свободи та одягти золочені наручники шлюбу. Тож галичанки у матримоніальних справах значно звивніші за своїх антистатевих ровесників. Ще змалечку мама вбиває в русяву дівочу голівку: "Пам'ятай, донцю, що хлопа треба виховувати від самого початку і до самої смерті, царство йому небесне, хоч би по вас ангели не співали! що тілько сі відвернеш, а воно вже вислизло!" Між галицькими паннами передається з покоління в покоління рукописний "Запитальник", докладно вивчивши який, панночка вже готова до пуску у бурхливому шлюбному плаванні. Ось лише вибрані запитання з цього керівництва до дівочої дії. * Хто він за фахом? (Вдалий шлюб: із міліціонером, податківцем, бізнесменом, різником, адвокатом, гінекологом, стоматологом та "дальнобійником" Петром, аптекарем, газотрейдером і нафтовим магнатом. Невдалий шлюб: з аспірантом, провідником потягу Львів - Черкаси, автослюсарем ЛАЗу, дві пролетарем у третьому коліні). Чи не зашвидко сходжує ходаки? Чи має батьківщину в Канаді й чи заможну? Чи не має легкої інвалідності по-жіночому, бо за те можна гроші дістати. під одеялом? Чи живі його батьки? Чи вміє читати? ян? Збадавши претендента на дівоче серце за цим "Запитальником", майбутня наречена може на 1000 відсотків довідатися, чи підходить їй такий кавалер чи ні.
Господарність галичан. їх заповзятливість в облаштуванні сімейного вогнища та в садово-міських справах не мають меж. Порядний галичанин засаджує городиною кожен клаптик власної землі. І жодних квітів! На галицькому обійсті має право рости лише картопля, помідори чи огірки з польського насіння. Для нашого земляка заповітною мрією є можливість збирати із власної земліці два врожаї. Щоб наблизити цю заповітну мрію, ранньою весною, як тільки зійде сніг, ґазді поливають ґрунт кропом, закривають його різноманітними плівками, слоїчками, парниками різної конфігурації. Врожаю це не додає, зате виповнює втіхою.
Якщо галичанин допадає до якоїсь пристрасті, то вже ні стриму, ні вороття назад немає. Предметом захоплення можуть бути: горілка, курівство, колекціонування грошей у грубих купюрах та старих телевізорів. Від цієї напасті галичанин виліковується лише на кладбищах.
Галичанин має звичку доводити розпочату справу до логічного кінця. Навіть якщо вона цілком програшна. Відома історія про двох фацетів, що їхали у трамваї. - Іване, ти ножівку взів? - каже один. - І молоток. - Слухай, а як тота граната взірвесі? - То ніць, Мільку, я не їдну маю!..
За правічною традицією, яку започаткував ще князь Святополк Окаянний, по кожному обіді глава сім'ї доїдає за дітьми все. що зостанеться на їхніх тарілках, натираючи посуд шкоринкою хліба, яку не догризла дружина. Однак посмакувати в такий спосіб галичанину вдається рідко: діти (за походженням галичани) завжди вилизують начиння до глянцу. Через що на галицьких кухнях немає помиїв, й місцеві свині змушені ласувати краденими з колгоспною поля буряками і лушпинням бульби. З цієї ж причини галичанин радше безвилазно просидить два дні в туалеті, ніж дасть пропасти скислому борщу чи "вистреленій" банці з кабачковою ікрою. Не гребує наш земляк і протермінованими ліками. Він радо їх вжиє, оскільки за них вже заплачено. Крім того, ану ж вони на щось та поможуть?
Відомо, що галичанина краще не нервувати, бо коли він впадає в нерви, то жодна сила не може його спинити. Відомий випадок, що трапився у селі Великий Луків. Мала Настуня дуже хотіла, щоб їй прокололи вушка на кульчики. Два місяці тільки про це в хаті й розмов було. А коли тато Гриць прийшли додому другу тиждень п'яні як чіп, вона необачно попросила: "Татку, ти коли мені вушка проколеш?" То він три години ганяв за дитиною селом з молотком і гвоздями, кричучи: "Я ті зара проколю! Я ті до кістки проколю і шурупи вкручу! Ледве злапали чоловіка дорогою на Львів, а малу Настуню зі смереки знімали районні пожежники.
Галицькі діти змалечку метикуваті й пискаті (вміють дати відсіч незнайомій людині, без зброї). Якось у тролейбусі незнайома жінка випитує маленьку дівчинку, що сидить у мамці на руках. - А якого кольору в тобі шалик? - Цілвоній. - А світрик? -Зовт. – А це що за колір? - Зелений. - А де ти живеш? – У Львові. - А як називаєшся? -Галю Поповиць, а ти стала жопа!
Що інший галичанин є ворожбитом, екстрасенсом та цілителем. Про це відомо з давніх-давен. За такої кількості езотериків на душу населення практично кожен член галицького суспільства знає свою частку від народження аж до самої смерті. Однак галичанину цих знань завжди бракує і він прагне додаткових роз'яснень своєї неприкаяної долі. Через це на наших теренах процвітає екстрасенсорний бізнес. Тисячі людей заряджають воду в слоїчках, майонезних баночках і каністрах з-під бензину, десятки тисяч прикладають "заряджені" відбитки газет до ймовірно хворих місць, мільёни керуються порадами ворожок, вірять у гороскопи та ворожать на кавовій гущі. Та це не заважає галичанам нікому не вірити і не перейматися стихійними лихами, владою та гемороєм. Бо від самого народження правдивий галичанин покладається лише на власні сили, що робить його практично неуразливим до ударів долі. Коли ж приходити біда, він лише розводити руками: "Так мало бути! Але в Петра через три хати ше гірше!" І на душі йому світлішає, а горілка солодшає...
Як людина, щедро наділена гумором і здоровим глуздом, галичанин частенько вдасться до операцій, що за інших умов та за інших людей просто неможливі. У Львові колись мешкав пан Хомик. Непоказний чоловічок, але з багатою біографією. Народившись за небіжки Австрії, пан Хомик спромігся двічі продати свій гурт анатомічному закладу Медичної академії. Полякам він лише раз зумів продати свої тлінні останки. За совєтів пан Хомик мало погано не позбувся свого тіла, коли його під конвоєм вивозили на Колиму, бо був сином священика. Повернувшись, він не залишив спроб всучити своє сухеньке тільце якоїсь лабораторії хімічної зброї чи Інституту паразитів і бактеріології. Та марно. І лише за незалежної України пан Хомик дістав сатисфакцію, в заповіді він записавши: "Дарую своє тіло разом із нутрощами рідної України, і найробить з ним. що хоче, на свої потреби. Альо Хомик". Цей поступок гідно оцінили сучасники: Хомика з почестями поховано на Янівському цвинтарі, у Львові, під плитою з написом: "Тут спочиває Альо Хомик. Нескорений патріот і людина”.
Бурачковицькі хроніки
Так сталося, що мені першому випало розповісти тобі, шановний Читачеві, про Бурачковичі та його народ. Знайти це галицьке містечко на радянській карті неможливо. Лише на австрійській Бурачковичі позначені маленьким хрестиком, щоправда, не як населений пункт, а як місце, де у 1914 році австрійці при форсуванні річки Стиранки втопили три вгодовані першерони зі збруєю та всадниками. Тож маю за обов'язок, шановний Читачу, перш ніж ти окунешся біля пригоди бурачківчан, розповісти про самі Бурачковичі докладніше.
Як стверджує втрачений львівсько-паризький літопис, створений славетним уродженцем Бурачковичем Ієронімом Петровичем Папроцьким, що за Карла Великого емігрував до Парижа на знак протесту проти занепаду Римської імперії від варварів, славне містечко Бурачковичі було засновано , як любитель фруктів Адась був вигнаний з раю разом із безпутною утриманкою Євою.
Завклубом Бурачкович Влодко Фарнега твердить, що містечко на лівому березі заснували переселенці-динозаври, вигнані льодовиком з тундри до Галичини. На підтвердження своїх слів кривий Фарнега завжди демонструє велику, мабуть, гомілкову кістку динозавра, знайдену Мерлюньом на старому цвинтарі.
Таким чином, Бурачковичі заснувалися дуже давно і перебувають десь між Львовом та Збручем. Населення тут нелічене, бо відсутність Бурачкович на радянських картах звільняла бурачківчан від переписів та податків. Але війт містечка і мер пан Роман Задупський, який трагічно пропав при встановленні пам'ятника Шевченку, якось надвечір подумав, що було б добре, якби бурачковицький народ числом перевищував Відень. Отже, будемо вважати, що бурачківчан трохи менше віденців.
Корисних копалин під Бурачковичами дуже багато. Є тут золото, чимало платини, нафти, алмазів, кілька втоплених танків у мочарах за Стиранкою. Але всі копалини знаходяться дуже глибоко, десь аж біля магми. Бурачківчани проводять натуральне господарство і мають у носі європейський розподіл праці. Славні Бурачковичі самогонкою, шкварками та здичавілими псами. Тут добрі полювання та рибальство, задля яких Франц-Йосиф дотягнув до сусідньої Лопушні вузькоколійку.
Близькість містечка до різних європейських кордонів зумовила регулярне перебування бурачківчан підрізними владами: угорців, румунів, поляків, росіян, монголів, татарів, австрійців та римських легіонерів. А одного разу Бурачковичі загарбали сікхи, що служили в англійському експедиційному корпусі, що заблукав на Цейлоні і весь осів у Бурачковичах. Через це бурачківчани зовнішньо мають риси майже всіх народів світу (крім аборигенів з Нової Ґвінеї та чорношкірих зулусів), але твердо тримаються за своє споконвічне скіфо-сарматське українське коріння.
Отак було б написано про славні Бурачковичі у підручнику з економічної географії України, якби цей підручник написав бурачківчанин. Такого не знайшлося, то, шановний Читачеві, мусиш вірити мені на слово. І бурачківчанам, які кажуть до тебе зі сторінок цієї книги.
I
Як легко дихати у Бурачковичах влітку! Всюди страшно зелено. Багатюча рослинність на теренах Бурачківщини аж піниться, так випродуковує шкірним листочком доброякісний кисень, а його вже на повні груди вдихають стражденні бурачківчани, які надвечір'ям гуртуються на лавах при дорозі.
Але сьогодні не вечір, а муркотне сонячне ранок, яке передує жаркому дню і бурачківчани, у своїй свідомій масі, пораються: на місті, біля худоби, на полі, а дехто навіть біля жінки. І лише один Сенько не мав коло чого поратися – дорогою, що в'юнилася від Лопушні до Бурачковича, він наближався до тиховодої Стирки, через яку був перекинутий гулкий дерев'яний міст.
Сенько зі свистом вдихав цілюще повітря. Він був схожий на маленького блискучого жука-бронзовика, блискучого від поту та сірого від пілюги. На сухорлявій фігурці чоловічка легко висіла лікарняна піжама, увінчана зів'ялою тірольською шляпкою із слідами павиного пір'я.
Сьогодні Сенько був щасливий – він нарешті вийшов за межі Лопушнянського кляштора, куди разом із радянською владою вселилися душевнохворі. Тісне подвір'я лікарні, обмежене монастирськими мурами та фігурами святих, уже було затісне для неупокоєної душі Сенька. Не так навіть для душі, як для його подвижницької праці – Сенько всю життя шукав в околицях Бурачковичів нафту для держави. Зимою, осенью, влітку і, навіть, навесні він блукав територією благословенної Бурачківщини, щокроку колючи землю довгим щупом із сталевої проволоки. Власне за цю сподвижницьку працю втрапив чоловік до психіатричного кляштора.
І тут Сенько не полишив свого заняття: сколів кожен сантиметр лікарняної земліці. А коли вся вона вже була подзьобана, чоловік став подумувати про божевілля. Але, на щастя, прийшов сьогоднішній день, день визволення!
З самого ранку головний лікар лічниці зібрав на подвір'ї хворих і персонал.
- Все! – ледве стримуючи сльози, мовивши. – У держави вже немає грошей для вар'ятів. То виголошую мій указ, що персонал весь звільнений, а хворі оголошуються здоровими та розпускаються по домівках!
Якусь годину всі трималися за звичкою кляштора, але Сенько одразу рушив за браму. І ось уже дві години він зосереджено колів землю дорогою до Бурачковіч.
Нарешті під чоловіком загудів міст. Сенько ставши на самій середині, подивився під ноги.
Між почорнілими опорами мосту плавно спливала соком прання. Довгі коси водоростів колівались у солнечному мареві чистої води, ховаючи у пасмах срібні поліски риб та сині спини русалок.
– Тьху, – плюнув у воду чоловік і радісно засміявся, коли слина, долетівши до води, зробила веселкову дірочку у Стиранці, яка розтяглася під сонцем. Сенько усміхався річці, а річка усміхалася йому.
II
Роман Задупський прокинувся, ніби народився. Він добре знав, що йому щось снилося, але що саме не пам'ятав. Щось тривожне, ніби Марійка зліпила вареники, а вони усередині були начинені мушиними личинками.
Пан Роман бридливо передернув заспаними плечима, на яких зимовим візерунком відбилась подушка.
– Марійко! Ти вареники робиш? – про всяк випадок голосно запитав кімнату Задупський.
– Га? – почулося з вулиці. Широколиця Марійка кормила курей та прослухала запитання чоловіка.
– Вареники робиш, чи ні? – пан Роман став на ґанку у повний ріст сімейних трусів і хижо позіхнув.
- Та, Ромцю, як ти так просиш... Зараз будуть.
– Що, вареники вдосвіта?! Здуріла баба чисто!
Пан Роман мав упасти у звичні нерви, і пані Марія вкотре вислухала б гостру лекцію з приводу її нездатного походження з села Помонета, де навіть базару не було, і що вона дітей немає, бо була згуляна, але Роман Задупський стримався. І не тому, що дуже любили дружину (якщо й кохали, то виключно християнською любов'ю), а з іншої, вагомішої причини – сьогодні Бурачковичі відчиняли пам'ятник Шевченку.
Ідея встановлення фігури поета на центральному Базарному майдані Бурачкович народилася серед громадян цього вільного у всіх відношеннях містечка ще за Франца-Йосифа. Вже й гроші якісь були зібрані, у товаристві “Просвіта” покоїлася маленька фігурка Кобзаря, але... якийсь навіжений сербський студент застрелив у Сараєво принца Фердінанда, і Франц-Йосиф із Миколою II почали жертися. А дістали, як завжди – Бурачковичі. У містечка, яке постійно ставало то російським, то австрійським і, врешті, польським, уже не стало ні грошей, ні можливості увіковічити геніального поета. За радянських годин бурачківчанам замість Шевченка поставили гіпсового Сталіна, помальованого сріблянкою. Але і той згинув після XX з'їзду.
Аж тепер бурачківчани дістали можливість сублімувати підсвідоме бажання мати між собою Кобзаря.
Першим на всенародному вічі мешканців Бурачковичу, присвяченому цій темі, виступивши війт, або мер містечка пан Роман Задупський.
– Нарешті наша мрія віковічна здійсниться! – кричав Задупський в особі людям. – Ви дивіться: у Львові Шевченка стоїть, у Києві є, навіть Лопушна бюст Кобзарю всадила! А що, манкурті?!
Сполошений нарід на майдані збентежено закричав, що він ніякий не манкурт. Відразу проголосували за побудову пам'ятника.
Та перед людьми вийшов сторож станції переливання крові Ладзьґо Микуличин.
- Я так собі думаю, що як ставити пам'ятник, щоб був пам'ятник, а не грушка. Щоб його в ясну погоду зі Львова було видно!
- Правильно! – закричали всі, і тричі пролунало надривне “Слава!”
Але грошей у касі Бурачкович не було навіть на пам'ятник собаці Влодка Фарнегі, яка загинула у боях із лопушнянськими борзими. І тоді з'явилася на світ Божий чиясь анонімна пропозиція зробити фігуру надувною, бо на першій бригаді назбиралася ціла купа старих скатів від тракторів.
- То добре, що буде великий. Але треба так зробити, щоб його мона було возити селами, де ще немає пам'ятників. Най люди мають на храмові свята де квіти покласти... – вставивши свої п'ять копійок Ладзьґо, який завжди був в опозиції до будь-якої влади.
Відразу бурачковицька громада розділилася на два табори: війт із адміністрацією містечка були за надувного Шевченка, а місцеві маргінали на чолі з Ладзьґом Микуличиним виступали за дерев'яний пам'ятник на гужовій тязі. Ситуацію підігріла й та обставина, що партії підтримували різні конфесії. Між іншим, обидві християнські.
Минуло два місяці нелегкої праці над творами мистецтва. "Надувняки" (так називали війтову партію) швидше впоралися з шедевром і лише молили Бога, щоб у день відкриття не знявся вітер з Лопушні, бо тоді можуть не витримати канати, якими буде припнято надувний Шевченко до землі.
А “деревняки”, яких очолював енергійний Ладзьґо, згуртованим товариством стругали на висілках триметрову фігуру Кобзаря, голосно плуючи у бік “надувняків”, коли хтось із них проходив повз силосну яму, де, ніби на верфі, ріс собі співає.
– Най вони горять синім вогнем, ті твої вареники! – обірвав плин спогадів пан Роман, – нині таке свято, а ти все мені до каші наплюєш. Де моя сорочка?
Покірна Марійка з грудьми, що висіли, як дві медалі за відвагу, притмом принесла війтову парадну сорочку, на якій живого місця не втратило – вся була зашита вишиттям червоними та чорними нитками. Тільки під пахами жовтіли два велетенські плями: коли війт хвилювався, то страшно прив. А якщо в цю хвилину ще й починав думати, то при ньому навіть у протигазі неможливо було встояти!
– Щоб рівно опівдні стояла за мною на трибуні і робила вітер, бо люди коло мене попадають! – востаннє кинувши за плечі ґвалтований пан Задупський і вийшов на дорогу. А нею вже простувала толпа з хоругвами, прапорами та співами. Ішли якраз свої, “надувняки”.
- Юзько Шопа де? – суворо запитавши прапороносця пан війт.
– Він із хлопаками вже на майдані! – бодро рапортував чоловік, – з самого ранку помпують, щоби на дванайціту пам'ятник стояв, як штик. Аби тільки вітру не було...
З іншого кінця Бурачкович, крутим схилом Козацького горба, попри хату повії Катерини, котра з жалю до чоловіків нікому не могла відмовити, сунула процесія “деревняків”. Й вождь у парадній формі невідомої армії гордо сидів на передку і торжественно цвохав по вгодованих задках коней. За ним височіла розмальована яскравими фарбами фігура дерев'яного Шевченка у правдивій смушевій шапці, з-під якої по плечах розвивалося лохмате волосся зі стружки.
– А я казав вам, пане Ладзьґо, що Шевченко був лисий, а ви йому тирси під шапку напхали... – дорікав старому завклубу Влодко Фарнега.
- Стіль писка, матолько! Не може бути пам'ятник лисиць. Наш Шевченко – молодий! А старого най “надувняки” роблять...
За тих словами навколишній народ затягнув “Реве та стогне”.
III
Поки дві процесії мали зійтися на Базарному майдані, повернемося до шукача нафти.
Сенько, начудувавшися з власного обличчя, яке мінливо відбивалося у засидженої русалками Стиранці, таки увійшов до Бурачковіч. І одразу натрапивши на Марію Задупську.
– Сеньку! – дивовижно вигукнула жінка. – А я чула, що тобі до монастыря в Лопушні запровадили!
– Угу, – щось промимрив чоловік. За годину пошуків нафти для держави він майже розівчився говорити. Бо такої потреби не було.
– Слухай, Сеньку, – взяла під руку колишнього однокласника пані війтова, – у Бурачковичах нині свято, пам'ятник Шевченку відчиняють. Аж два! То я тобі з собою візьму.
Жінка мала добре серце, яке не затверділо у співжитті з деспотичним Задупським, чий малий зріст, великі губи Жака Бреля та гачкуватий дзьоб Генріха IV постійно спричиняли ґвалти в хаті – пан Роман страждав на комплекси неповноцінності. Всіма, які відомі Зіґмунду Фройду.
А пані Марія не мала ні комплексів, ні дітей, ні щастя. І, вдивляючись у зосереджене обличчя Сенька, котрий натхненно длубав скам'янілу дорогу, відчула глибоку шкоду за змарнованими літами.
Коли обидві дісталися Базарного майдану, там на повний голос вірували два мітинги: один біля велетенської гумової ляльки, що здалеку нагадувала помальовану на чорно ракету СС-20, а другий, трохи менший, біля великого воза, на платформі якого геть замаєний квітами та рушниками стояв з блакитними очима Кобзаря.
Сторож станції переливання крові на ньому відкривав рота перед однодумцями. Він агресивно махав руками, сукавши дулі у бік іншого мітингу, крутивши, як папуга, головою у фуражці, поцяцькованій різними кокардами, але намарно – партія пана Романа Задупського виписала зі Львова машину з гучномовцями. Голос останнього гримів над Бурачковичами, як рик немейського лева, що випадково заглянув на свято.
– І ми нині відкриваємо цей величний пам'ятник нашому генію на віки віків, і ніякі ренегати не зможуть зіпсувати нам свята шани та тріумфу на віки віків!
Пан Задупський просто купався у власному голосі. Йому здавалося, що він сам став як пам'ятник – високий і величний. Війт у запалі витягся на нитку, ставши навшпиньки. І не помітив, що почесна президія навколо нього почала відступати, відсовуючись далі від пахучого начальника. Пан Роман почув собі, як пес Шніцель, коли йому нахабно відмовила сука Барбі.
– Де ти лазиш, ґніро... – засичав до дружини, – махай, махай, бабо, бо ті вдома розірву!
Захекана Марія відпустила руку Сенька та почала активно робити вітер подолком довкола чоловіка. Ніхто й не помітив куди зник приблуда.
Тієї самої години цілком оглухлий Ладзьґо Микуличин пішов ва-банк. Він раптово зник у таємній комірчині, яка містилася біля штанів розмальованого пам'ятника. У напівтемряві пан Ладзьґо роздивився:
навколо нього висіли різні шнурки з ручками, якісь важелі, корби з хробачковою передачею. Вождь “деревняків” перехрестився та засмикав, загравши руками на всій навколишній апаратурі, особливо налягаючи на корбу з хробачковою передачею.
Першими помітили щось недобре неприкаяні бурачковицькі діти.
– Мамо, мамо – Шевченко живий! – заплакала, заголосила вимощена бузиновим соком праправнучка служниці Пілсудського мала Євка. За нею галас здійняла решта нащадків бурачківчан. Дерев'яна фігура Шевченка справді справляла незабутнє враження. Пам'ятник піднімав і опускав руки, повертавши голову в різні боки, ніби вітаючи присутніх, і навіть тупав правою ногою. У лівій сидів Ладзьґо Микуличин. Хоч піт йому заливавши очі, але він спромігся зазирнути в замасковану шпарину, щоб пересвідчитися – сюрприз подіявши, вся громада Бурачковича, відчинивши щербаті роти, дивувалася у рухому фігуру. Тоді сторож Микуличин кілька разів натис ногою на заповітний педал, який припас на сам кінець вистави. Слухняна дерев'яна постать, наче справді жива, заклипала блакитними очима пророка, аж відлетіла одна вія, зроблена з кількох щіток до взуття.
Бурачківчани були вражені спорудою, яку спромоглися зробити “деревняки”. Вони просто не знали, що сказати. Тож діти одразу полізли на вози, де стояв пам'ятник, щоби все помацати рученятами, жінки пополотніли і деколи потрачали свідомість, а чоловіки помалу гуртувалися у передчутті серйозної, а головне, цілком заслуженої випивки.
Мабуть, на цьому все б і завершилося – гору взяли микуличинці і, хоч-не-хоч, але старому Ладзьґові довелося б залишити сторожування та кожуха та перебрати на собі обов'язки мера Бурачковича, разом із мантією та цепом на грудях. Принаймні, всі присутні на Базарному майдані у цьому не сумнівалися. Крім однієї людини.
Сенько не брав собі до голови пам'ятникові змагання, а втішаючись сонцем та ладною погодою, продовжував дзьобати щупом землю на майдані. Дзьобов-дзьобав і продзьобав гумовий черевик надувного поета.
Крізь відвір із свистом вирвалося повітря, а що потужний струмінь його збільшувався, то й зросла реактивна тяга у фігури.
- Тримайте, шнурки тримайте! – закричав Роман Задупський на весь бурачковицький дистрикт. - Тримайте, бо зараз пам'ятник зірве!
Нарід спочатку неохоче, а потім веселіше рушив до канатів, якими Шевченко був припнятий до землі. Сам війт грудьми кинувся затуляти дірку на черевику поета.
Запізно. Фігурою сильно шарпнуло, і вона зі свистом піднеслася в небо, прихопивши із собою мало не все доросле населення Бурачковича, яке міцно трималося за канаті.
Господи, як у цю хвилю сміявся Ладзьґо Микуличин! Жовті сльози бризкали з його підсліпуватих очей. Щоб трохи вгамувати енергію тріумфу, яка не давала йому цілком насолодитися перемогою над ворогами, Ладзьґо раз по раз тиснув на педал, а Шевченко слухняно лупав блакитними очима.
Та за якусь хвилю, здивовані різким набором висоти, бурачківчани, як вершки, рясно повалили через тучі. Тоді на майдані знявся такий лемент, що коні, що перевозили дерев'яний пам'ятник, схарапудилися та понесли! Вони мчали через лани, левади, по моріжку та збіжжю, через балки та перелази, дорогами та плаями, аж поки не влетіли зі всього маху під міст через Прання.
Лише тоді бурачківчани спромоглися вирятувати із черева фігури обмотаного шнурками управління Ладзьґа Микуличина. Дерев'яна постать так міцно вклинилася біля міст, що відтоді зробилася його опорою. А Шевченко став звичайним атлантом, який тримав шкірного, хто минав міст через Прання.
Тримав він і Сенька, який, не знайшовши нафти у Бурачковичах, рушив далі у світи. Вже не сам – ніби згадавши молодість, за ним легко дріботіла Марія Задупська, однокласниця. Вона не зрадила війтові, ні. Просто він не з'являвся у Бурачковичах з того самого дня, як зник за небокраєм разом із пам'ятником. Кажуть, бачили його в Кракові на базарі, торгував ґумаками.
А Марію поманила щупом легковажна муза мандрів. І вже ні вона, ні її визволитель Сенько не довідаються, що за кілька днів після описуваних подій, громада Бурачкович таки поставила пам'ятник на Базарному майдані. З глині. Джорджу Вашингтону на коні.
Минув місяць, і в Бурачковичах із присілками вже ніхто не пам'ятав, кому він стоїть. А ще через два – молодята на день весілля покладали квіти до п'єдесталу, на якому гвоздю хтось видряпав: “Ґенію України – народ Бурачкович”. Вашингтон не ображався.