Автор – Данута Посацька
Першим, кого я зустріла, прийшовши у липні 1980 р. до праці у музеї українського мистецтва (на вул. Драгоманова, 42) був маленький, дрібненький чоловік з ледь нахиленою в бік головою, до якого всі зверталися “пане Ярцю”. З вигляду він відповідав всім прийнятим характеристикам типового “музейного моля”, однак, як виявилося згодом, був загальним улюбленцем.
З’явившися у музеї у квітні 1942 р. як стипендіат Українського Центрального Комітету (про що він ніколи і ні за яких обставин не згадував), Ярослав Нановський віддано пропрацював у музеї понад 50 років. Досліджував українське новітнє мистецтво і в умовах обмежень радянського часу систематично готував до друку монографії про Корнила Устияновича, Івана Труша, Юліана Панькевича. Молодих колег завжди наставляв і закликав: “Ви щось пишіть”.
Коли вже досягнув дуже поважного віку і не міг опікуватися збіркою мистецтва ХІХ – початку ХХ ст., доручено було йому опрацювати колекцію грошових асигнацій. Для нього, людини початку ХХ ст. (народився 1 вересня 1908 р.), асигнації різних часів і держав були своєрідними віхами життя. Солідність, з якою він приступив до опрацювання колекції, була гідна наслідування, все робилося з великим знанням матеріалу, докладно, без поспіху. “Пан Ярцьо” був своєрідним містком між минулою епохою і сучасністю, захоплювали його ерудованість, докладність, солідність, самовіддане відношення до музейної праці.
А поруч з цим він був веселою, життєрадісною, сповненою позитивного відношення до життя людиною, завжди душевно молодою. Про себе, досягнувши дуже поважного віку, говорив: “Та я всередині такий молодий, тільки рама стара”. Його тонкого почуття гумору і товариськості вистачило б на кількох людей.
Готуючи молодих працівників до проведення екскурсій, розповідав про кожну картину на експозиції музею та про її автора багато цікавих деталей, щоб слухачам не було нудно.
Любив приходити до “Ярка” в музей товариш з передвоєнних університетських студій пан Петрашек, юрист за фахом. Вони як два справжні “передвоєнні інтелігенти” згадували старі часи, життя довоєнного Львова, залицяння до дівчат. Ніколи не говорили про політику,- очевидно, розуміючи, що це була небезпечна тема у тодішній радянській обстановці.
Ярослав Йосипович мав багаточисленних знайомих у різних галузях, не тільки серед колекціонерів мистецтва, його часто запрошували для оцінювання і “вичищення” приватних мистецьких збірок, наприклад, професора Лазаренка, доктора Піхурка, багатьох інших.
Був душею мисливського товариства, вмів образно і захоплююче розповісти про драматичні моменти мисливських пригод: “А тут дик (кабан) на мене! Я зложився, проваджу його і віддаю стріл!” Чи було це дійсно так, чи було наслідком мистецької та мисливської уяви, слухачі, можливо і сумнівалися, але завжди сприймали такі оповіді з великою цікавістю.
Коли випадало відвідати пана Ярка вдома, завжди частував “ярківкою”, алкогольним напоєм власного виробу, дуже міцним і підступним. Перехиливши чарчину, якої не цурався, виймав з-за кутка мисливську рушницю Сімпсон, демонстрував всі її характеристики. Ще й сьогодні пригадую власні побоювання, чи втримає пан Ярко рушницю у руках і чи часом та рушниця не “бабахне”.
Пан Ярко у праці найкраще почувався з молодими людьми, до своїх однолітків ставився з своєрідною іронією. Наприклад, постійно жартував у відносинах з тодішнім головним хранителем Михайлом Пигелем, колишнім монахом, людиною поважної вдачі.
Музейні легенди про пана Ярця сповнені розповідей про прекрасних жінок “рубенсівських форм”, якими він відверто захоплювався на вулицях Львова, кажучи при цьому як мистецтвознавець: “Не важливий зміст, важлива форма”.
Остання його дружина пані Єва, (а було їх троє), дуже симпатична особа, згадуючи пана Ярця, коли вже його не стало, з легкою посмішкою говорила, що “до кінця своїх днів він мав око на гарних жінок”.
Великого життєлюба, доброї людини, справжнього музейника Ярослава Нановського не стало 5 жовтня 1992 р.
