UKRAINIAN ART OF THE LATE 17TH CENTURY TO THE 20TH CENTURY

Oksana Zheplynska

One of the premier components of the extensive collections held by the Lviv National Museum is that of Ukrainian painting of the late-17th to 20th centuries. It numbers over 2,000 individual works that may be divided into two distinct groups: rare Western Ukrainian portrait art from the 17th and 18th centuries, and modern Ukrainian painting from the 19th and 20th centuries. The collection was begun in 1908 by Metropolitan Andrei Sheptytsky and Ilarion Svientsytsky.

The Museum’s collection of old portraits, in comparison with similar collections held by other museums in Ukraine, is not very large. Contained in the collection are about 40 pieces that nonetheless have an important place in the genre of Western Ukrainian portrait art, as well as in the genre of Ukrainian portrait art in general. The collection’s oldest and most important works are those portraits (more than 10) from the end of the 17th century to the first half of the 18th century, and belong to the few artistic gems of that era that have survived to our times and give us an understanding about the character of Ukrainian provincial portrait art. The portraits from this era in the collection are mostly the work of anonymous artists and primarily based on local artistic traditions, aimed primarily at reflecting the social status of the person who was the subject of each painting.

The end of the 18th — beginning of the 19th centuries heralded a transitional period in Ukrainian art, as it meant the end of the epoch of Middle Age painting traditions and the beginning of the next epoch, which touted a more worldly thematic and the expression of new artistic principles. The competition provided by non-Ukrainian artists, the lack of a teaching art academy, and an increase in portrait customers from among various social layers who began to impose their own demands as to the style of their portraits, all caused for the beginning of the fall of local guild traditions. Professional art academies began to play an important role in the further development of art. Changes that were taking place in Western Ukrainian art at the end of the 18th century began to be felt also in the works of renowned Lviv artists Ostap Biliavsky (1740 — 1804) and Luka Dolynsky (approx. 1745 — 1824), which, in the context of the museum’s collection, clearly demonstrate these changes.

The process of portraits becoming more «intimate» became stronger especially in the beginning of the 19th c. The utilization of artistic technigues and other skills acguired at academies (e.g., creative nuances possible through the play of light and shadows) allowed for the representation of the emotional essence of a portrait’s subject and thus showing he complexity of his or her human emotional complexity. There appeared a new manner of artistically interpreting a portrait that became characteristic for the Romantic period. The hallmark peculiarities of the development of Ukrainian portrait art of the first half of the 19th century are clearly reflected in the Museum’s collection by the works of such renowned artists as Vasyl Tropinin (1776—1857), Rafayil Hadzevych (1803—1886), and Martyn Yablonsky (1801 — 1876).

The introduction of realistic painting to Central Ukraine in the second half of the 19th century is associated with such prominent artists and representatives of the three main schools of art — the Kyiv, the Odessa and Kharkiv Schools — such as: Mykola Murashko (1844— 1909), Mykola Pimonenko (1862— 1912), Volodymyr Orlovsky (1842— 1914), Serhii Svitslavsky (1857— 1931) Serhii Vasylkivsky (1854— 1917), Petro Levchenko (1856— 1917) Mykola Kuznyetsov (1850—1930), Kyriak Kostandi (1852—1921), Mykhailo Tkachenko (1860— 1916), and Fotii Krasytsky (1873— 1944). The work of these artists contained in the Lviv National Museum’s collection is represented by individual canvases that came to the Museum in the 1950s and 1960s primarily from the collections of other Ukrainian Museums. The majority of these works (lyrical landscapes as well as landscapes representing everyday scenes from the life of the people) represent the predominate genre of easel painting of the time and are considered major contributions to the Ukrainian national painting style of the second half of the 19th century to the beginning of the 20th century.

A valuable addition to the Lviv National Museum’s collection of more recent Ukrainian art that also distinguishes itself from the collections of other museums is the most complete selection of works representing the artistic legacy of Western Ukrainian artists. The Lviv National Museum boasts among its holdings major works by the founders of the Galician national school of painting Kornylo Ustyianovych (1839—1903) and Teofil Kopystynsky (1844—1916). These artists were the first to take up the painting of Ukrainian themes, utilizing this thematic in their work representing all of the varibus painting genres.

The tradition of realism in Western Ukrainian painting, begun by K. Ustyianovych and T. Kopystynsky, found their continuation in the works of the next generation of artists: Stepan Tomasevych (1859—1932), Oleksandr Skrutok (1861 — 1914), Tyt Romanczuk (1865— 1911), Yuliyan Pankevych (1863— 1933); each of these artists made an important contribution to the development of this manifestation of Ukrainian art. As pertains to the evolution of the artistic process, coming on the heels of these artists at the turn of the 20th century were young creative individuals who, having heard the calling of the new surge of a national and cultural Renaissance, began the next era in Ukrainian art. They reconfirm the aesthetics of national art, which was, on one hand, based on the long and honored traditions of Ukrainian art, folklore, mythology, etc., and on the other hand, on modern tendencies in Western European art such as impressionism, symbolism, neoromanticism, expressionism, etc., which they skillfully intertwine so as to create a national, i.e., Ukrainian, character. The Lviv National Museum is most proud of the completeness of its collection ofworksbythe most renowned artists of this era: IvanTrush (1869— 1941), Osyp Kurylas (1870 — 1951), Olena Kulchytska (1877—1967), Mykola Ivasiuk (1865— 1937), Oleksa Novakivsky (1872— 1962), Ivan Severyn (1881 — 1964) and Yaroslav Pstrak (1878— 1916). Alongside the works of these Western Ukrainian artists, a prominent place in the Museum’s collection is held by those works created by their contemporaries from Central Ukraine: Oleksandr Murashko (1875— 1919), Petro Kholodny (1876— 1930), and Yuri Mahalevsky (1877 — 1935).

The new generation of Ukrainian artists that appeared on the scene in the inter-war period of the 20th century and after the defeat of the Ukrainian struggle for national liberation, began to assemble in and around Lviv. This generation is represented in the Museum’s collection by a wide spectrum of its members. Among these artists are those that had been students during the era of the Ukrainian National Republic’s Academy of Arts: Vasyl Kryzhanivsky (1891 — 1926), Pavlo Kovzhun (1896— 1939), students of the School of Oleksa Novakivsky: Mykhailo Moroz (1904— 1992), Olha Pleshkan (1898— 1985), Hryhoriy Smolsky (1893-1985), Ivanka Nyzhnyk (1912-1993), Lev Getz (1896-1976), Vasyl Diadyniuk (1900— 1943), and Roman Selsky (1903— 1990). Many of these artists completed their artistic training at the art academies of other European countries, as did their con¬temporaries: Mykola Fediuk (1885—1962), Zenoviy Podushko (1887—1963), Mykola Hlushchenko (1901 — 1977), Vasyl Khmeliuk (1903—1986), and Oleksa Shatkivsky (1908— 1979). Being representatives of various artistic schools and being followers of many different artistic tendencies, these artists, shoulder to shoulder with artists of the previous generation, created the only true and living organism of Ukrainian national art.

As the Lviv National Museum’s collection of Ukrainian painting was being formulated in 1908, a collection of Ukrainian sculpture from the late-19th/early-20th centuries also began to be assembled and today contains more than 70 pieces that reflect not only the process of the founding of a Ukrainian national school of art on the territories of Western Ukraine, but also highlights the characteristics specific to this movement. The major com¬ponent of this collection is works by the prominent sculptors of this time period: Petro Viytovych (1852—1936), Mykhailo Parashchuk (1878— 1963), Serhiy Lytvynenko (1899— 1964), Andriy Koverko (1893— 1967), Natalia Milian (1896— 1942), and others.

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО КІНЦЯ XVII—ПОЧАТКУ XX СТ.

Оксана Жеплинська

Колекція українського малярства кінця XVII — початку XX ст. займає одне із чільних місць серед багаточисленних збірок Національного музею у Львові. Понад дві тисячі пам’яток, які вона налічує, за своєю художньою вартістю складають вагомий пласт української культурної спадщини, чи¬мало з них є етапними в історії розвитку національного мистецтва.

Формування збірки започаткували 1908 р. митрополит Андрей Шеп- тицький та Іларіон Свєнціцький. Незважаючи на те, що основне завдан¬ня музею полягало у зібранні колекції давньоукраїнського сакрального мистецтва, вже в перші роки існування до нього потрапляло чимало пам’яток світського малярства, які й заклали фундамент колекції. Перші надходження, переважно портрети галицького духовенства XVIII ст. й картини тогочасних західноукраїнських художників, визначили особ¬ливості збірки та її основні групи — колекцію давнього західноукраїнсь¬кого портрета кінця XVII — XVIII ст. та колекцію новітнього українського малярства XIX — початку XX ст.

Музейна збірка давнього портрета порівняно з аналогічними ко¬лекціями інших музеїв України невелика. Вона охоплює біля 40 пам’яток, які посідають істотне місце як у спадщині портретного малярства західноукраїнських земель даного періоду, так й у мистецькій спадщині давнього українського портрета загалом. Колекція, зокрема, розкриває тенденції розвитку портрета упродовж XVIII ст. як провідного жанру світського малярства, що найповніше відтворював обличчя суспільства та його найважливіші мистецькі процеси.

Найдавнішою і найвартіснішою частиною збірки є портрети, які походять з кінця XVII — першої половини XVIII ст. Вони нараховують більше 10 творів і є одними з небагатьох мистецьких пам’яток свого часу, що дійшли до нас, які дають уявлення про характер портретного малярства, поширеного у провінційних середовищах.

До найраніших пам’яток належить натрунний портрет фундатора Воскресенської церкви с. Свистельники (поблизу Рогатина) шляхтича Олександра Свистельницького. Наявні в літературі відомості дають підстави зарахувати його до спадщини тих майстрів, які між 1698 — 1705 рр. виконали іконостас Скиту Манявського. Разом із портретами Варвари Лангіш і грека Мано (Львівський історичний музей) зображення відноситься до найраніших збережених оригінальних зразків натрунного портретного малярства та служить одним із тих автентичних творів, які започаткували розвиток західноукраїнського натрунного портрета. Рідкісним зразком невеликого за розмірами та камерного за характером є портрет дружини Олександра Свистельницького Катерини (початок XVIII ст.). Зображення такого типу були поширені у мистецькій практиці

XVII ст. й до нашого часу, на жаль, більшість з них не дійшли. Групу пам’яток з Воскресенської церкви с.Свистельники завершують два парні ктиторські портрети молодої шляхтянки і молодого шляхтича, які є рідкісними зразками провінційного шляхетського портрета першої половини XVIII ст.

Показовим взірцем репрезентативного монументального портрета у музейній колекції виступає датований 1700 роком портрет Еразма Гер- бурта, що походить з с. Сусідовичі (поблизу Старого Самбора). Пам’ятка продовжує галерею фельштинських родинних зображень Гербуртів (друга половина XVI ст.) й представляє тип магнатського портрета, який поширився в мистецькій практиці XVII і розвинувся у XVIII ст., та є рідкісним зразком фундаторського портрета, що виконувався на повний ріст.

Велику групу у збірці портретного малярства XVIII ст. творять зображення представників галицької ієрархії, які, окрім мистецької вартості, мають документально-історичне та пізнавальне значення. Це, як правило, портрети духовних осіб, які відігравали визначну роль в національно- культурному житті українського народу.

На окрему увагу серед найраніших в колекції зображень галицьких владик заслуговують портрети єпископа Йосипа Шумлянського (початок XVIII ст.) та митрополита Атанасія Шептицького (перша половина XVIII ст.). Створені як парадні, вони, проте, вирізняються простотою композиції, позбавлені монументальної репрезентативності, без атрибутів влади, основна увага зосереджується на характерних рисах обличчя.

Рідкісну ранню пам’ятку портретного малярства, що розвивалося в середовищі провінційних монастирів, представляє портрет ігумена Пліснесько-Підгорецького монастиря Парфенія Ломиковського (перша чверть XVIII ст.). Разом з унікальною хоругвою ігумена Троїцького монастиря в Улючі Іоіля Манявського роботи Стефана Дзенгаловича з Судової Вишні (1683), фресковим портретом ігумена Києво-Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського (кінець XVII — початок XVIII ст.) він належить до зображень, які репрезентують початки оригінальної портретної іконографії українських ігуменів.

Поруч з портретами духовенства у музейній колекції знаходяться зображення світських осіб, що походять з другої половини XVIII ст. та відображають естетичні смаки тогочасного суспільства. Вони, як і портрети представників духовної влади, виконані переважно невідомими малярами, які орієнтувалися на традиції місцевого живопису, прагнучи передати насамперед соціальну значимість портретованих. Проте в окремих з них простежується тенденція до більш правдивого втілення образу моделі, її індивідуальної характеристики, яка тепер досягається за допомогою об’ємно-пластичного моделювання форм.

Кінець XVIII — початок XIX ст. знаменував перехідний період в історії українського мистецтва, коли завершувалася епоха середньовічного малярства й розпочиналася наступна, зі світською тематикою та новими принципами художнього вислову. Конкуренція іноземних живописців, відсутність навчального мистецького закладу, розширення кола замовників портрета серед різних соціальних прошарків, що висували свої вимоги до жанру, спричинили занепад місцевої цехової традиції. Важливу роль в подальшому розвитку мистецтва почала відігравати професійна освіта.

Зміни, яких зазнав західноукраїнський живопис в останній чверті ст., позначилися і на творчості видатних львівських малярів Остапа Білявського (1740—1804) й Луки Долинського (близько 1745—1824), роботи яких помітно виділяються на тлі музейної збірки портретного малярства того часу. Вихованець Академії св.Луки в Римі Остап Білявський у зображеннях львівських міщан, опираючись на традиції місцевої школи малярства, одночасно прагне до класицистичної стриманості у розкритті образу кожної особи, яку змальовує. До стилістичних засад класицизму переходить у портретах представників церковної влади (Льва Шептицького, Петра Білянського, Михайла Примовича, Михайла Гарасевича) майстер монументального малярства пізнього бароко Лука Долинський. Використовуючи традиційні елементи парадного портрета, художник не ідеалізує своїх персонажів. Його пластична мова чітка і виразна, спрямована на передачу індивідуальної характеристики моделі.

Процес інтимізації портрета особливо посилився з початком XIX ст. Використання засвоєних академічною освітою об’ємно-просторових прийомів з широкими можливостями світлотіньового моделювання сприяло відтворенню емоційного стану портретованого, багатства людських почуттів та настроїв. З’явився новий тип інтерпретації портрета, характерний для епохи Романтизму.

Особливості розвитку українського портретного малярства у першій половині XIX ст. у музейній колекції віддзеркалюють твори таких видатних майстрів пензля, як Василь Тропінін (1776— 1857), Мартин Яблонсь- кий (1801 — 1876), Рафаїл Гадзевич (1803—1886). Так, утвердженням гідності людини з народу позначений один з кращих портретних зображень українського селянина-кріпака «Українець» Василя Тропініна. Намаганням привернути увагу до образу творчої особистості, її ролі у суспільному житті відзначається «Автопортрет» Рафаїла Гадзевича, який одночасно вказує на появу нового різновиду портрета та належить до тих небагатьох, сьогодні рідкісних, пам’яток творчої спадщини митця, що збереглися на Україні. Особливим інтересом до людей третього стану характеризуються зображення одного з провідних львівських портретистів ЗО —40-х рр. XIX ст. Мартина Яблонського (портрети Захаревичевої, 1835, Шміта, 1837, жінки в чорному, 1830-ті.).

Оцінюючи творчі здобутки українських митців XIX ст., необхідно пам’ятати про складні історичні умови, в яких розвивалося національне мистецтво. Відсутність власної держави, поділ українських земель відчутно позначились на культурно-мистецькому поступі України. Українські художники, не знаходячи застосування таланту на рідних теренах, часто змушені були працювати для збагачення культур сусідніх народів. Щойно з середини XIX ст. піднесення національно-визвольного руху сприяло пробудженню національної свідомості. Процес усвідомлення ролі і завдання українського художника розпочався діяльністю Тараса Шевченка, який пройшов шлях від академічних сюжетів до реалістичного відображення життя рідного народу, закладаючи основи відродження українського малярства і гравюри. Його ідеї знайшли своє подальше втілення у творчості наступного покоління українських митців.

Становлення реалістичного малярства у другій половині XIX ст. на Наддніпрянській Україні пов’язане з іменами таких визначних живописців, як: Володимир Орловський (1842—1914), Микола Мурашко (1844—1909), Микола Кузнєцов (1850—1930), Киріак Костанді (1852 — 1921), Сергій Васильківський (1854— 1917), Петро Левченко (1856—1917), Сергій Світославський (1857 — 1931), Михайло Ткаченко (1860—1916), Микола Пимоненко (1862—1912), Фотій Красицький (1873—1944), представниками трьох основних малярських шкіл — київської, одеської та харківської. Творча спадщина цих художників у збірці музею репрезентована поодинокими пам’ятками, які надійшли переважно у 50 — 60-х рр. XX ст. з інших музеїв України. Більшу частину з них складають пейзажі лірико-епічного плану й пейзажні побутові картини, що були визначальними жанрами станкового живопису та вважалися головним надбанням національної школи малярства останньої третини XIX — початку XX ст. Представлені пам’ятки свідчать про високі творчі здобутки художників Наддніпрянської України, які, виховані у культурному середовищі Петербурзької Академії мистецтв, зуміли синтезувати у своїй творчості найновіші досягнення світового мистецтва, насамперед барбізонців та імпресіоністів, піднявши українське малярство на вищий щабель розвитку.

Цінним надбанням колекції новітнього українського живопису, що вирізняє її з-поміж збірок подібного типу інших музеїв, є укомплектована тут найповніше творча спадщина західноукраїнських художників.

Національний музей у Львові володіє значним доробком творів основоположників національної школи малярства у Галичині Корнила Устияно- вича (1839— 1903) й Теофіла Копистинського (1844— 1916), які першими звернулися до української тематики, втіливши її в усіх основних живописних жанрах. Життя народу, його побут та багатство культури, історичне минуле України, яке в період пробудження національної свідомості служить повчальним уроком, образ Великого Кобзаря та видатні постаті сучасників, духовних провідників нації — такі зовсім нові теми в тогочасному західноукраїнському мистецтві порушив Корнило Устияно- вич. Визначним майстром портрета виступав Теофіл Копистинський. У його спадщині насамперед виділяється твір «Далматинка» (1872), що є одним з найкращих жіночих образів в українському мистецтві другої половини XIX ст.

Реалістичні традиції західноукраїнського живопису, започатковані К. Устияновичем й Т. Копистинським, знайшли своє продовження у творчості молодшого покоління художників — Степана Томасевича (1859—1932), Олександра Скрутка (1861 — 1914), Юліана Панькевича (1863—1933), Тита Романчука (1865—1911), Миколи Івасюка (1865—1937), кожен з яких зробив свій важливий вклад у розбудову новітнього українського мистецтва. Слід за ними на зламі XIX — XX ст. у мистецький процес вливаються молоді творчі індивідуальності, які, покликані до життя новою хвилею національно-культурного Відродження, відкривають наступну епоху в українському мистецтві. Вони стверджують естетику національного мистецтва, що опирається, з одного боку, на багатовікові традиції вітчизняної художньої культури, народної формотворчості, фольклору, міфології, з іншого — на модерні течії західноєвропейського мистецтва — імпресіонізм, символізм, неоромантизм, експресіонізм, сецесію, які на національному ґрунті переплавляються й набирають національного характеру. Гордістю колекції є найповніші і найбагатші збірки творів видатних художників цього часу — Івана Труїла (1869—1941), Осипа Куриласа (1870—1951), Олекси Новаківського (1872—1935), Модеста Сосенка (1875—1920), Олени Кульчицької (1877—1967), Антона Манастирського (1878—1962), Ярослава Пстрака (1878— 1916), Івана Северина (1881 — 1964), які тісно співпрацювали з музеєм та вважали своїм обов’язком поповнювати його збірки власними творами, а Модест Сосенко та Олена Кульчицька, зокрема, заповіли свою спадщину рідному народу в особі Національного музею у Львові. Поруч із роботами цих художників важливе місце у музейній колекції посідають твори їх видатних сучасників з Наддніпрянської України — Олександра Мурашка (1875— 1919), Петра Холодного (1876— 1930), Юрія Магалевського (1877— 1935).

Нову генерацію українських художників, яка з’явилася як могутня сила на арені мистецького життя у період міжвоєнного двадцятиліття та після поразки національних визвольних змагань гуртувалася навколо Львова, представляє у музейній збірці ціла плеяда талановитих митців. Серед них вихованці створеної за часів УНР Української академії мистецтв — Василь Крижанівський (1891 — 1926), Павло Ковжун (1896 — 1939), учні Мистецької Школи Олекси Новаківського — Григорій Смольський (1893—1985), Лев Гец (1896—1976), Ольга Плешкан (1898 — 1985), Василь Дядинюк (1900—1943), Роман Сельський (1903—1990), Михайло Мороз (1904— 1992), Іванка Нижник (1912— 1993), чимало з яких удосконалювали свою освіту в художніх академіях Європи, як і їх сучасники — Микола Федюк (1885—1962), Зеновій Подушко (1887—1963), Микола Глущенко (1901 — 1977), Василь Хмелюк (1903—1986), Олекса Шатківський (1908—1979). Будучи представниками різних художніх шкіл, сповідуючи різні мистецькі напрями, вони пліч-о-пліч з митцями старшого покоління творили єдиний живий організм українського національного мистецтва.

Одночасно із збіркою українського малярства 1908 р. почала формуватися колекція української скульптури кінця XIX — початку XX ст., яка сьогодні нараховує понад 70 пам’яток, що віддзеркалюють процес становлення та особливості розвитку національної школи пластики на західноукраїнських землях. Її основну частину складають твори провідних українських скульпторів того часу — Петра Війтовича (1852— 1936), Михайла Паращука (1878 — 1963), Андрія Коверка (1893—1967), Наталії Мілян (1896—1942), Сергія Литвиненка (1899 — 1964) та інших.