Наприкінці 1949 р. відомий історик-мистецтвознавець Михайло Драган змушений був через хворобу залишити посаду заступника директора Музею українського мистецтва у Львові (так тоді називався Національний музей) і очолити один із музейних відділів. Прохання про це він подав у вересні, а задовільнили його аж у грудні. Увесь цей час працівниками міськкому партії підшукувалась заміна. Нарешті їхній вибір зупинився на Василеві Любчикові, старшому викладачеві, завідуючому кафедрою живопису Інституту прикладного та декоративного мистецтва. З такою ретельністю кандидатуру нового заступника підбирали не випадково: на нього чекало відповідальне партійне доручення. За словами Любчика, перед призначенням він був викликаний до Києва, де головний партійний ідеолог республіки, секретар ЦК КП/б/У І.Назаренко звернув його увагу на те, шо у фондах та книгозбірні музею є чимало експонатів відверто націоналістичного спрямування, антирадянської літератури. У справі виявлення й вилучення їх із музею Любчикові рекомендували керуватись вказівками шойно обраного другого секретаря обкому партії Костянтина Литвина, котрого відрядили до Львова з посади заступника голови Ради Міністрів УРСР.
Першим кроком новопризначеного заступника директора музею стало створення комісії з перевірки бібліотечного фонду. На той час музейне книгосховище вже більше року стояло опечатаним працівниками МДБ: обшук, проведений 18 листопада 1948 р., виявив там «антирадян- ську націоналістичну літературу». Обшук супроводжувався арештом і пізнішою висилкою «за антирадянську діяльність» головного охоронця музею Віри Свєнціцької та старшого наукового співробітника Євгена Кравчука, котрий опікувався бібліотечною та архівною збірками. В грудні 1949 р. така ж сама доля спіткала завідуючого музейною бібліотекою Степана Сампару.
Формально до складу бібліотечної комісії увійшли представники облліту та управління держбезпеки, фактично ж всю роботу вели два її члени, що представляли музей, — Любчик та новий бібліотекар Ярослав Шуст. їхня праця контролювалась цензорами облліту, які час від часу проводили «контрольно-вибіркові перевірки» переглянутої літератури. Так, в акті від 2 жовтня 1950 р. цензором Н.Коренман зазначалось, що «фонд бібліотеки музею українського мистецтва перевірений комісією не якісно, тому необхідно провести повторну ретельну перевірку й остаточно вичистити бібліотеку від політично шкідливої літератури». Наступного року Любчик і Шуст переглянули книжковий фонд вдруге, а ще через рік, «згідно вказівок», — втретє. Всього за 1950—1953 рр. з музейної бібліотеки було вилучено до спецфонду понад чотири тисячі різнорідних книжок, а до архіву МДБ — «138 томів і папок рукописного та на правах рукопису матеріалів».
Окрім частини книжкового фонду, вилученню підлягав і весь нереалізований наклад музейних видань 1913— 1939 рр.: каталоги виставок та музейних збірок, наукові монографії та брошури, «провідник» по експозиції музею. За правилами до спецфонду могло бути прийнято не більше як по два-три примірники кожного видання. Решта вилученого мала піти «на помел». Директор музею професор Іларіон Свєнціиький звернувся з цього приводу до Комітету в справах мистецтв УРСР. У відповідь заступник голови комітету Володимир Яценко 22 жовтня 1952 р. «повідомив» Свєниіиького, що «згідно існуючих положень всі заборонені тиражні видання повинні бути в спеціальних фондах. Всі бібліотеки нашої системи підлягають цьому загальному існуючому положенню. В зв’язку з цим Ваше прохання про залишення в музеї заборонених видань ми не можемо підтримати. Комітет в справах мистецтв категорично пропонує Вам всі вилучені заборонені Обллітом видання передати у спеціальний фонд».
Така передача відбулась в середині 1953 р., вже після того, як Свєнціцькому довелось покинути музей. Серед іншого на помел пішли монографія Михайла Драгана
«Українські дерев’яні церкви» /318 прим./, обидві книги Вадима Щербаківського «Українське мистецтво» /168 та 156 прим./, видання Володимира Січинського «Архітектура в стародруках» та «Дерев’яні дзвіниці і церкви Галицької України XVI—XIX вв.» /відповідно 216 та 214 прим./, наукові нариси самого Свєнціиького: «Про музеї і музейництво» /804/, «Прикраси рукописів Галицької України XVI в.» /50/, «Початки книгопечатання на землях України» /143/, «Іконопис Галицької України XV—XVI віків» /видання українською та німецькою мовами, разом — 360 прим./, «Опис рукописів. Кириличні пергаміни XII—XV вв.» /99/, укладений спільно з В.Пешанським та МДраганом збірник «Скит Манявський і Богородчанський іконостас» /103/. Єдине, чого домігся Свєнціиький, це дозволу одержати у власне користування по 10—15 «авторських» примірників кожного з вилучених видань: 337 книжок із майже восьми тисяч.
Читати далі у файлі PDF (5 мбайт)
