Марія СВЄНЦІЦЬКА
ІЛАРІОН СВЄНЦІЦЬКИЙ
(Спогади доньки)
Мій Батько Іларіон Семенович Свєнціцький був особливою людиною. Вважав, що головним завданням батьків є підготовити своїх дітей до самостійного життя, яке є складним і не завжди таким, як ми того бажали б. Слід це робити систематично, непомітно, без зайвого повчання і нагадування, адже часто все це не сприймається дітьми і може викликати навіть з їх боку різкий протест. Батько з початку нашого життя пробуджував в нас любов до природи, до квітів і дерев, а також до домашніх тварин — котів, собак і різних птиць, які відносилися до нього з особливою симпатією і довір’ям, напр, собака Аза на привітання мусіла полизати його бороду, бездомна кітка заспокоїлася лиш тоді, коли показала йому місце, де мала народити котята, когут заходив на гніздо, почувши його рішучий голос, а гуска, що тужила за своїм стадом і навіть плакала, відпроваджувала Батька до брами. В наших умовах можна було це все враховувати, бо ми жили в осібняку на музейному подвір’ї серед найрізноманітніших лісових і овочевих дерев, декоративних кущів та квітів, які мама наша вирощувала перед домом, а двірник перед музейним будинком.
Згодом, для пробудження любові до книжки дарував своїм дочкам (Вірі, Марії і Ксені, яка померла шестилітньою дівчинкою) народні казки, з початку українські, а потім і інших народів, бо постійно ними збагачував свою бібліотеку, з якої ми користали. Пізніше були на черзі більш серйозні книжки – Франка “Коли звірі говорили”, Гоголя “Оповідання”, Шевченка “Кобзар” і ін.
Велику увагу приділяв вивченню іноземних мов, тому післав мою старшу сестру Віру і мене в німецьку народну школу. Віра перейшла потім в гімназію сестер Василіянок, а я закінчила німецьку гімназію. Цей факт вирішив, що я стала германісткою, а Віра — мистецтвознавцем, адже в українській гімназії мала додаткову нагоду глибше пізнати українську літературу, історію і культуру.
Відповідно до віку ми мали також свої обов’язки, наприклад, ми особисто з раннього дитинства платили за навчання, усвідомлюючи згодом, що Батько мусить багато витрачати на нашу освіту.
Зауваживши здібність до рисунків у сестри Віри, запрошує для приватного навчання учителя, який професійно знайомить її з правилами рисування і малювання, а згодом з іконописною технікою. До мене запрошує вчителя гри на скрипці, а потім посилає в музичну школу.
Рівночасно постійно дбає про те, щоб ми вивчали іноземні мови, а саме додатково французьку і англійську, в чому нам допомагала наша Мама, яка свобідно читала на цих мовах художню літературу.
Підростаючи, ми зрозуміли, що Батьки наші дуже стараються, щоб ми, дякуючи солідній професійній підготовці, могли стати самостійними в цьому житті, не розраховуючи на протекції з боку впливових осіб та інші обставини.
Коли я була вже ученицею гімназії, Батько брав мене інколи з собою. Так я побувала в художній майстерні Олекси Новаківського, з яким Батько домовлявся про передачу картин для Національного Музею. Я тоді побачила, з яким захопленням відносився маестро до своїх творів. Іншим разом ми відвідали на Кайзервальді (тепер Шевченківський гай) робітню Сергія Литвиненка, що в тому часі працював над скульптурою Основника Національного Музею Митрополита Кир. Андрея Шептицького. Батько був також великим ентузіястом видавничої справи і хотів мені показати, яким складним шляхом появляються книжки, тому запровадив мене до друкарні “Просвіти”, що знаходилася на площі Ринок. Від часу до часу любив ходити у “Віденську” каварню, щоб переглянути журнали, випити чашку кави і поспілкуватися зі знайомими вченими: Михайлом Возняком, Василем Щуратом і Станиславом Людкевичем. Одного разу взяв мене з собою, щоб обговорити з композитором питання про моє майбутнє навчання в Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка.
Завдяки цьому всьому мій світ ставав ширшим і не обмежувався лише домом, школою і Національним Музеєм.
Батько з повагою ставився до жінок і був переконаний, що вони недостатньо використовують і розкривають свої здібності у зв’язку з несприятливими умовами. В молодості цікавився жіночим питанням і намагався в цьому напрямку щось позитивного зробити чи зорганізувати. Ходив навіть зі своєю сестрою Наталею (замужем Чайковською), яка вміла спостерігати і в письмовій формі фіксувати свої враження, до Івана Франка, що проживав тоді на вул. Зеленій, щоб засягнути в нього поради, що сестрі дальше у цьому напрямку робити. Франко заохочував тітку постійно вправлятися в писанні і в цей спосіб розвивати свій талант.
В дальшій частині моїх спогадів торкнуся деяких моментів, пов’язаних з організаційною і науковою діяльністю Батька як музейника і мистецтвознавця з одного боку, та філолога-слявіста з іншого боку.
Як правило, першу половину дня присвячував музейним і мистецтвознавчим питанням, а другу половину — філологічним проблемам, чергуючи при цьому мовознавчі дослідження з літературними, адже перші вимагають стислого, майже математичного мислення, а другі — комплексно пов’язані з історичними, суспільними і соціальними процесами.
Любов до краси була притаманна Іларіону Свєнціцькому. Він захоплювався квітами, мальовничими краєвидами і мистецьким творчим генієм українського народу, що проявлявся у вишивці, писанці, в найрізноманітніших тканинах, створених руками простого люду, орнаментами рукописів, дереворитами стародруків, незвичайною грацією і одуховленістю скульптури “Ма” Архипенка, спокійними, дещо мелянхолійними пейзажами І. Труша і передусім галицькими візантійськими іконами XV— XVI ст., які свідчили про високий рівень мистецької культури наших предків і про своєрідність іконографічного і малярського осмислення первовзорів. Цю вразливість до краси зберіг до кінця свого життя. Перебуваючи на початку 50-их років в Києві, піднімається за намовою мистецтвознавця Г. Н. Логвина на саму гору риштовання, щоби зблизька полюбуватися мозаїчною “Орантою” на куполі Софійського собору, що в тому часі реставрувалася.
Організаційна наукова діяльність Іларіона Свєнціцького була, як правило, спрямована на майбутнє, на перспективу. Як музейник дбає про виховання фахівців для різних відділів, тому комплектує відповідно бібліотеку Національного музею, яку могли б на місці використовувати працівники, підвищуючи свій професійний рівень у відповідному напрямку. Виставки, влаштовані в Національному музею, що висвітлювали різні сторони мистецької культури українського народу, мали також виховувати глядачів, головно молодь, для сприймання і розуміння художніх творів, робити їх духовне життя багатшим, повноціннішим і, рівночасно, сприяти розвиткові їх самосвідомості, що було особливо важливим завданням в періоді національних невдач і негараздів.
Розгортається видавнича діяльність Національного Музею, в якій велику активність і ініціативу проявив його директор Іларіон Свєнціцький, – як автор численних праць (Початки книгопечатання на землях України. 1924; Іконопись галицької України XV—XVI вв. 1928; Ікони галицької України VI—XVI 1929; Різдво Христове в поході віків, 1933).
Для поширення в світі відомостей про українську культуру Іларіон Свєнціцький в публікаціях, що появилися у видавництві Національного Музею, поміщає резюме іноземними мовами.
Як музеолог Іларіон Свєнціцький приділяв особливу увагу збільшенню експозиційної площі для мистецьких творів, число яких зростало в шаленому темпі. Він був свідомий того, що лише при наявності відповідних просторих залів українське мистецтво може виступати в повному обсязі, в повній красі. З цією метою для відзначення 25-літнього ювілею цеї української культурної установи Львова (1930 р.) розпочинає будівництво двох нових музейних корпусів на вул. Мохнацького 42 (тепер Драгоманова), які в якійсь мірі мали забезпечити належне зберігання і експонування багатовікових пам’яток українського мистецтва. Рівночасно здає собі справу, що це лиш реалізація першого етапу розширення музейної площі, тому мріє про наступні фази будівництва на тій самій території. Для цієї великої справи Іларіон Свєнціцький залучає союз прихильників Національного Музею, громадськість Галичини, Волині, та діяспори США, Канади, Аргентини, Бразилії, що своїми пожертвуваннями причинялися до завершення першого етапу розбудови Національного Музею у Львові.
Дякуючи великому моральному і суспільному авторитетові Основника і щедрого Мецената Національного Музею Галицького Митрополита Андрея Шептицького та інтенсивній, послідовній організації і науковій діяльності директора Національного Музею Іларіона Свєнціцького, участь останнього в міжнародних конгресах з питань візантологи, слявістики, бібліографії, людового мистецтва тощо, зростає престиж Національного Музею як культурної і наукової української установи, про що свідчать також відвідини Національного Музею визначними громадянинами Галичини, а також вченими і державними діячами майже всіх європейських країн.
До характеристичних прикмет Іларіона Свєнціцького належало вміння нав’язувати контакти з вченими, культурними діячами Львова, Києва, Харкова, Мінська, Варшави, Москви, Ленінграду, Софії, Праги, Риму, Відня, Вільна і Риги. Ці контакти він використовував для влаштування загальних справ — для обміну досвідом в організації наукової роботи, для придбання нових музейних експонатів, для обміну виданнями, для підготовки майбутнього захисту дисертацій працівниками кафедри слов’янської філології, чи своїх аспірантів, якими керував в університеті та у Відділі мовознавства Інституту суспільних наук. Сам часто виступав головним опонентом на захистах дисертацій україністів, русистів, славістів і навіть германістів та клясичних філологів. Вважав, що науковий ступень доктора і звання професора зобов’язують його випускати в світ молодих адептів науки.
Як довголітний Директор Національного Музею налагоджує ділові зв’язки з музеями Львова (НТШ, Просвіти, Ставропігії та ін.) та краєзнавчими музеями Галичини (в Самборі, Коломиї, Станиславові, сьогодні Івано-Франківськ і т.д.), а також з зарубіжними музеями.
Давні знайомства з представниками науки і культури Наддніпрянщини і Росії допомогли Іларіону Свєнціцькому ревіндикувати в 1928 р. збірки Ставропігійського Інституту і Народного Дому, що були в 1915 р. вивезені в Ростов на Дону, а також Архів Галицької Митрополії XV—XVIII ст., який царська жандармерія у цьому ж році вивезла з Національного Музею в С.-Петербург. Дякуючи академікові А. А. Шахматову і директору Рукописного відділу Бібліотеки АН Срезневському, цей архів зберігся повністю.
Як педагог і професор Іларіон Свєнціцький намагався виховати майбутніх фахівців-слов’яністів. Любив студентську молодь, цінив її вроджені здібності – пам’ять в засвоюванні знань з окремих дисциплін, практичне володіння слов’янськими мовами (польською, чеською, болгарською, сербською), але ще з більшим признанням відносився до її глибокої зацікавленості предметом, бажання постійно вдосконалюватися, поширювати і поглиблювати свої знання. З цією метою подавав у своїх лекціях з “Вступу до слов’янської філології”, “Історії болгарської літератури”, “Історії сербської літератури” і “Палеографії” вичерпну бібліографію в хронологічному порядку. Сам завжди дуже уважно слідкував за появою нових публікацій, виписуючи з різних видавництв покажчики нових надходжень. На деякі з цих робіт, що мали відношення до слов’янознавства, писав в певному періоді свого творчого життя рецензії і відгуки, даючи їм свою оцінку і, водночас, знайомлячи українську філологічну науку з досягненнями і проблематикою зарубіжних (російських, польських, німецьких) праць.
Святкові вечори, організовані кафедрою слов’янської філології і присв’ячені ювілейним датам велетнів болгарської і польської літератури — Христо Ботєва (1848) і Адама Міцкевича (1798), що відбулися в переповненій залі “Колегіум максімум” ЛДУ ім. І. Франка, на яких виступав також Іларіон Свєнціцький з доповіддю про героїчний творчий шлях болгарського поета- патріота, борця за незалежність свого народу і про Адама Міцкевича як професора слов’янських літератур в Паризькому університеті, залишили незабутнє враження. Вони немов переносили всіх присутніх в атмосферу романтичних мрій і проявів, що знайшли своє вираження в творчості найбільших поетів польського і болгарського народів.
Досліджуючи творчість окремих російських поетів, наприклад, О. Пушкіна (/. Свєнціцький. Пушкин, Львів 1937), пов’язував її з українською проблематикою, а також розглядав відношення слов’янських дослідників і перекладачів (польських, чеських, болгарських, сербських) до цього великого російського клясика.
Хоч був за своєю вдачею досить запальний і емоційний, проявляв в літературознавчих працях максимум об’єктивності, намагаючись вникнути в ті чи інші погляди письменника, щоб логічно їх обгрунтувати чи заперечити. Тут чітко проявляється синтетичний спосіб мислення Іларіона Свєнціцького, що спирається на попередньому всесторонньому аналізі різних моментів, зв’язаних з обставинами і загальною атмосферою доби, які безперечно мали вплив на творчу одиницю.
Що стосується Миколи Гоголя, то Іларіон Свєнціцький повертається до його творчості в різні періоди свого життя в окремих розвідках і публічних лекціях, намагаючись охопити суть його творчого генія. Вважав, що його спадщина належить, з уваги на мову, до російської літератури, але тематично і стилістичними особливостями, а також походженням автора, пов’язана з українським письменством.
Велику увагу приділяв Іларіон Свєнціцький також взаєминам українських філологів з європейськими слявістами. Цьому питанню присвятив він свою роботу “Листування українських філологів з Францом Міклошічем”, яку завершив 1941 р. Вона, однак, побачила світ щойно 1993 р. (Листування українських славяністів з Францом Міклошічем. Київ: Наукова думка. 1993). Іларіон Свєнціцький є упорядником цього листування і автором Вступної статті (с. 10-58). На основі цього важливого, змістовного листування і інших джерельних матеріалів, Іларіон Свєнціцький характеризує стан української філологічної думки в другій половині XIX ст., наукові досягнення визначних слявістів-україністів цього часу (Я. Головацького, О. Огоновського, О. Калужняцького, Г. Онишкевича, Степана Смаль-Стоцького, Ф. Ґартнера), заслуги великого віденського слявіста, словінця Франца Міклошіча (1813—1891), що сприяв розвиткові української слявістики та позитивному вирішенню деяких культурних галицько-українських проблем і передусім признав українську мову окремою слов’янською мовою, використовуючи матеріали всіх її аспектів в “Порівняльній граматиці слов’янських мов” та окремих монографічних працях.
З великою повагою і признанням ставився Іларіон Свєнціцький до чехословацького президента Т. Г. Масарика (1849—1937), гуманізм і справжній демократизм якого вважав гідним наслідуванням. Після смерті президента (14.IX 1937 р.) Іларіон Свєнціцький комплектував різні матеріали про діяльність останнього, що появилися в “Prager Poresse”. Як відомо, Масарик підтримував після Першої світової війни розвиток української науки, створюючи сприятливі умови для діяльності Українського Університету в Празі і Ук-раїнської сільськогосподарської Академії в Подєбрадах.
Іларіон Свєнціцький цікавився також письменством малочисельних слов’янських народів, які, незважаючи на важкі умови, зуміли проявити себе в неповторний спосіб в літературі і увіковічнити в ній духовну суть свого народу. На цьому місці слід передусім назвати працю Іларіона Свєнціцького “Відродження білоруського письменства” (Львів, 1908), з характеристикою творчості Гелоізи Пашкевич— [Тітки]; Янка Купали, Якуба Коласа і т. д. Пізніше порівнює він Янку Купалу з Тарасом Шевченком, а Якуба Коласа – з Іваном Франком. Це була перша книжка про білоруську літературу, що вийшла закордоном.
В Національному музеї знаходиться також збірка пам’яток білоруської культури, закуплених Митрополитом Андреєм Шептицьким ще в перших роках існування Церковного Музею, згодом переіменованого на Національний Музей у Львові. Білоруські патріоти вимагали рівночасно, щоби був ство-рений окремий білоруський відділ, позаяк вони в умовах царського самодержавства не мали можливості організувати свій національний музей. Управа Музею погодилася з цією пропозицією і комплектувала, крім цього, ще невеликі збірки інших слов’янських народів, а саме: російського, болгарського і сербського як порівняльний матеріал, який давав би можливість встановити самобутні ціхи людового мистецтва кожного з цих слов’янських народів. Західнослов’янське народне мистецтво не бралося до уваги з огляду на доступні збірки в музеях Праги і Кракова.
Іларіон Свєнціцький побував на протязі свого життя в усіх слов’янських країнах, цікавлячись мовою, літературою, культурою, а також побутом і менталітетом цих народів. Про свої враження і спостереження писав в різних статтях, відмічаючи гідні наслідування особливості характеру і поведінки цих народів, передусім словінців і чехів, в яких на початку XX ст. було сильно розвинене почуття суспільного обов’язку і патріотизму.
Іларіон Свєнціцький був ентузіястом творчої дослідницької праці. Вона його окрилювала і, дякуючи їй, зберіг він до кінця свого життя молодість душі.
Прихильність до людей, віра в перемогу добра над злом оберігали його перед зневірою, хоча судилося йому багато драматичних моментів пережити.
Моральна підтримка з боку сім’ї сприяла рівно ж збереженню цього внутрішнього вогню, творчої енергії і душевної рівноваги, які були притаманні його вдачі.
Будучи вченим-енциклопедистом в галузі слов’янознавства і історії української культури, вважав під кінець свого життя, що його найбільша заслуга полягає в дослідженні питань, пов’язаних з історією культури і як культурного діяча.
Коли в серпні 1956 р. відвідала Батька, вже тоді важко хворого, група болгарських вчених, сказав до них з сумом: “Випало перо з моїх рук…”.
Яка глибока істина висловлена в латинській пословиці “Ars longa, vita brevis” (Мистецтво довге, життя коротке)!
Львів, 3 березня, 1998 р.
Марія Свєнціцька, пенсіонер (до 1978 р. — викладач кафедри німецької філології ЛДУ).
P.S. від admin: Випадково водночас з текстом спогадів Марії Свєнціцької в нашому розпорядженні опинилася стаття Іларіона Свєнціцького, присвячена Модестові Сосенку – талановитому українському художнику. Додали її до спогадів у вигляді файлу PDF 3,5 мб.
