Найбільш достовірні відомості про населення Галичини передвоєнного часу, його розселення та національний склад знаходимо в матеріалах Другого загального перепису населення Польщі з 1931 р. Згідно результатів цього перепису, в Галичині мешкало 5460240 чол. З цієї кількості на греко-католиків припадало 59.09 %, на римських католиків - 29,86 %. на юдеїв - 10.32 %. Ідентифікуючи згадані конфесії з певними національностями, можна стверджувати, що абсолютне число українців в історичній Галичині становило 3226546 чол., поляків - 1630463 чол., євреїв - 563238 чол. Всі інші національності нараховували 39994 чол. (0,73 %). За соціальною структурою і зайнятістю та іншими показниками загальне співвідношення національностей дуже відрізнялося від співвідношення в окремих регіонах Галичини, в селах і містах, зокрема у Львові1. Звичайно, що певні зміни в загальній чисельності населення й співвідношенні національностей мали місце в 1931-1939 рр. Проте вони не були надто суттєвими. Механічні фактори в 30-х роках, такі як еміграція під впливом світової економічної кризи, перестали відігравати для поляків і українців, у порівнянні з 20-ми роками, помітну роль. Під впливом ОУН зміцніла відпорність українського елементу польському асиміляційному наступу та помітною стала "втеча" недавно прийшлого польського населення, зокрема осадників, у межі корінної Польщі. Відносно вищою залишалася еміграція серед євреїв.
Наші розрахунки руху і втрат населення Галичини в роки Другої світової війни й перших післявоєнних років не можуть, однак, бути бездоганно вдалими з огляду на те. що "радянська" Галичина після вересня 1939 р. та ще більше після вересня 1944 р. територіально помітно не співпадала з Галичиною історичною. Не досить певними є облікові, а не переписні відомості про населення Дрогобицької, Львівської. Станіславської та Тернопільської областей станом на 1940-1941 рр. та на 1944-1946 рр. При цьому в показниках Тернопільської області не завжди виділялися відомості окремо по галицьких і волинських районах. Зовсім не співпадали межі "радянських" областей з польськими воєводствами до 1939 р.
За офіційними радянськими підрахунками, на території Львівської області станом на 1940 р. числилося 1349351 чол., станом на 1 жовтня 1944 р. - 895912 чол. Отже зменшення населення за час німецької окупації склало 453439 чол.2 Однак відомо, що у Львівській області станом на 1944 р. не було значних територій, які входили до її складу до червня 1941 р. Повністю до складу Польщі відійшли райони 1941 р. Синявський (0,3 тис. кв. км, 23499 чол. населення),
Під огляд узято територію колишньої Східної Галичини (1847-1923 рр.) без переважно польського Бжозівського повіту.
Любачівський (03 тис. кв. км, 34054 чол. населення), Ляшковський (03 тис. кв. км, 25092 мешканців), Горинецький (0,3 тис. кв. км, 22127 мешканців), за винятком Грушівської сільради. До Польщі відійшли також 7 сільрад Угнівського району (10991 чол.), 7 сільрад Рава-Руського (14135 чол.). 1 сільрада Немирівського (2410 чол.) та 10 сільрад Краковецького (12654 чол.) районів3. У цілому, отже, до Польщі відходили, порівняно з 1940 р., місцевості Львівської області з населенням 144962 чол. Зробивши цю поправку, за офіційний показник зменшення населення області за час німецької окупації слід прийняти 308477 чол. Це число досить сильно контрастує з підрахунками, здійсненими Львівським обкомом компартії станом на 17 серпня 1944 р. У доповідній записці обкому з цього приводу зазначалося, що за час окупації німці закатували, розстріляли, спалили 370 тис. чол.4 Очевидно, що це останнє число, якщо воно було наближеним до дійсності, охоплювало знищене німецькими окупантами населення з інших областей і регіонів у Янівському таборі, у концтаборі "Цитадель", у Лисиницькому лісі. Станом на серпень-жовтень 1944 р. в мінусовий показник чисельності населення, окрім страчених за час окупації, потрапили також вивезені на примусові роботи до Німеччини. За згаданими підрахунками обкому компартії, кількість вивезених до Німеччини з Львівської області становила 176 тис. чол.5 Ця цифра, очевидно, також була завищеною. Пізніше в літературу увійшло число вивезених до Німеччини сукупно з Львівської та Дрогобицької областей, що були об'єднані в 1958 р. в одну Львівську область, - 170,4 тис. чол., з них 55831 - мешканців колишньої Дрогобицької області6. З цього видно, що сумлінний історик та й пересічний читач не можуть брати на віру всіх опублікованих даних про втрати населення Львівської області в роки окупації, бо вони майже щоразу з тих чи інших причин бачаться сумнівними. Розуміється, так само досить неточними є повідомлення про кількісні показники убитих, замордованих, депортованих, переселенців, утікачів по інших галицьких областях.
За даними Дрогобицької обласної комісії з розслідування злочинів і збитків, завданих німецько-фашистськими окупантами, за час німецької окупації області загинуло 125263 чол., в тому числі 22894 військовополонених7. За даними аналогічної комісії Станіславської області, в останій було "замучено, повішено, розстріляно, живими кинуто в могили, спалено" 128 тис. чол.8 Проте за іншим джерелом теж станіславського походження, доповіддю Станіславської комісії на засіданні Надзвичайної державної комісії в Москві 22 серпня 1945 р., в області німецькі фашисти вбили й замучили 223920 чол.9 Різними були підрахунки осіб, насильно вивезених з області до Німеччини: 57739 і 68361 чол.10 У цілому на території
Тернопільської області, враховуючи й волинські райони, так само за підрахунками обласної комісії з розслідування хючинів нацистів, було замучено й розстріляно 182894 особи, серед них 172367 мирних жителів, 5506 радянських військовополонених, 4000 військовополонених-французів та 1000 італійців11. Однак за іншим джерелом того ж тернопільського походження, на території області фашисти знищили 190979 чол., серед них мирних жителів - 180472, полонених Червоної Армії -5486. полонених французів - 4000, полонених італійців - 1000, польських партизанів -21 чаї. До Німеччини вивезено 42323 особи12. Якщо з числа вбитих у Тернопільській області та вивезених до Німеччини вилучити втрати з волинської частин" області (станом на 1944 р. це були Кременецький, Почаївський, Катербурзький. Ланівецький, Вишнівецький, Шумський і Дедеркальський райони13), які сягали близько 30 тис. убитими та 6 тис. вивезеними до Німеччини, то втрати галицької частішії області становили близько 155 тис. вбитими та 36 тис. вивезеними до Німеччини.
Таким чином, близькими до дійсних, але, звичайно ж, не точними, цифрами втрат на терені української частини Галичини за час німецької окупації є близько 875 тис. чол. страченими та 260 тис. вивезеними до Німеччини. Період німецької окупації, отже, приніс найбільші кількісні втрати людьми за час Другої світової війни.
Чималими були втрати і в інші періоди воєнного лихоліття. У 1939 р. їх започаткувала радянська влада. На офіційному рівні радянські репресії щодо мирного населення були санкціоновані постановою РНК СРСР від 29 грудня 1939 р. про депортацію населення із західних областей України й Білорусії, яка передбачала насильницьке виселення із згаданих областей польських осадників у Кіровську, Пермську, Вологодську. Архангельську, Івановську, Ярославську. Новосибірську, Свердловську й Омську області та Комі АРСР. Постанова передбачала переселення 21 тис. сімей колоністів14. Йшлося щонайменше про депортацію 100 тис. осіб. Відомо, наприклад, що у складі 4029 сімей, що підлягали депортації з Львівської області, налічувалося 20966 осіб, у 2057 сім'ях колоністів з Дрогобицької області -11355 осіб. По 5-6 осіб припадало також на кожне господарство польських лісників, що підлягали виселенню15. Депортаційна акція, за цією постановою, здійснювалася упродовж 10-13 лютого 1940 р. й охопила в радянських галицьких районах близько 60 тис. осіб. В областях були створені спеціальні "трійки" НКВС для проведення депортаційних акцій. Області були поділені на "оперативні дільниці" зі своїми "трійками" на чолі. Дуже примітною особливістю тих "трійок" було те, що переважну більшість їхніх членів складали особи з російськими чи "інтернаціональними" прізвищами. Наприклад, у бібрську "трійку" входили Черпаков, Малишев, Леонов, у бродівську - Євграфов, Саркісов, Нусімович, у городоцьку -Матвєєв, Уфлянд, Чуніхін, у любачівську - Кононов, Петров, Пишкін, у львівську № 9 - Хомутов, Алафердов, Хохряков. Траплялися серед членів "трійок" і прізвища на зразок Кононенко, Губаренко, Громовенко, але переважну масу реалізаторів сталінської національної політики становили явно неукраїнці.
Ставлення місцевого українського населення до виселення польських колоністів не було однозначним. За інформацією львівської обласної "трійки", виселення більшістю місцевих українців "було зустрінуто схвально", проте відзначалися випадки, коли такого схвалення не було. Наприклад, у с. Родатичі Городоцького району, звідки виселялися родини семи лісників, українці прямо заявляли, що радянська влада чинить неправильно. Цікаво, що ініціатором такої антирадянської позиції' був депутат Народних Зборів Когеляк (українець). Не раз виселення супроводжувалося людськими трагедіями. Осадник Слуйський зі села Майдан Старий Радехівського району перерізав собі горло. Деякі намагалися за всяку ціну уникнути виселення16.
У січні 1940 р. постановою Політбюро ЦК ВКП(б) було визначено 800-метрову смугу уздовж західної та південно-західної дільниці державного кордону СРСР. На виконання цієї постанови 3 квітня 1940 р. РНК України своєю ухвалою конкретизувала заходи, які необхідно було здійснити у вказаній смузі. З 229 населених пунктів передбачалося виселити 21212 родин, що становило 102800 осіб. У прикордонній смузі Львівської області виселенню підлягали села Салаті, Лобра, Радава, Монастир, Пігани, Вилева, В'язивниця Синявського району, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько разом з багатьма присілками та урочищами Горинецького району, десятки господарств із сіл Ляшки, Висоцьке, Маковисько, Лази Ляшківського району та Олещиці Старі Любачівського району, Білоколонія, присілки Краснянка й Бірки Магерівського району, село Кути та окремі господарства села Вербляни Немирівського району, с. Журавлі Рава-Руського району та інші поселення17. Усього з районів Львівської області - Янівського, Синявського, Любачівського, Угнівського, Рава-Руського, Немирівського, Магерівського, Горинецького, Великомостівського й Ляшківського - відселялося 2500 господарств, або 11995 осіб18. Для цих переселенців за місце постійного проживання були визначені колонії в Аккерманській (Ізмаїльській) областях - Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановна, Фуратова, Березина, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика та ін.19Для перевезення переселенців, їх майна та худоби виділялася необхідна кількість вагонів20.
13 лютого 1940 р. РНК УРСР прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон. Виселялися села Міхалейки, Верещиця, Березякн, І Заязд Янівського району, Пашиця, Шкурханка, Шабельня, Юрки (Южки), Провала, І Пасіка, Голубці, Горбовці, Гутисько, Хитрейки Жовківського району, Баскжи, § Тишики, Полине, Рикі, Тістечки, Гери, Курники, хутори Мельники, Щипки, Юнинн, Худецький, Хуки, Кравці, Клепарів, Порцієв, Вербляни Немирівського району2 .
2 березня 1940 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову (№ 289 - 127 сс) про виселення членів сімей усіх поміщених у табори й в'язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників державного апарату, учасників антирадянських організацій, біженців з районів Польщі, що відійшли до Німеччини, які виявили бажання виїхати з СРСР на зайняту німцями територію, але не були ними прийняті. На виконання цієї постанови 10 квітня 1940 р. Раднарком СРСР затвердив спеціальну інструкцію, що визначала способи й методи реалізації постанови. Примусове виселення, за згаданою інструкцією, без жодного попередження розпочалося 29 червня 1940 р. із застосуванням засобів терору. Ці акції супроводжувалися випадками самогубства, розстрілів втікачів та іншими трагічними наслідками22.
Можна допускати, що депортація населення за постановою РНК від 2 березня 1940 р. охопила значно більшу кількість людей, ніж акція виселення осадників і лісників. При цьому вона, на відміну від акції виселення колоністів і лісників, заторкнула велику кількість українського населення. Акція виселення проводилася також у червні 1941 р. З українців, окрім мешканців прикордонної смуги, депортації підлягали сім'ї колишніх членів політичних партій та культурно-освітніх товариств, відомих діячів науки й мистецтва, всіх інтелігентів, які виявляли найменші національні симпатії. З числа відомих українських діячів були заарештовані й вивезені Кость Левіщький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький. Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.23
Зі створених нашвидкоруч у кінці 1939 р. сільських органів радянської влади -сільрад - вже в лютому 1940 р. виганялися та піддавалися репресіям ті голови й "депутати", які за польських часів були членами КПЗУ, Сельробу. "Просвіти", ППС та інших громадських чи культурних об'єднань. Тільки в сільрадах Львівської області таких було виявлено ПО чол. Із них 59 перебували раніше в КПЗУ, 25 -у Сельробі, 10-у ППС, 6-у "Просвіті", 3 - були "січовиками", 2 - членами громадських рад. Серед інших - члени УСДП, УСО, УСРП. офіцер24. Наприклад, у Великомостівському районі з Туринківської сільради виводився її голова, колишній член КПЗУ Василь Сирожко, з Боровецької сільради - її голова, колишній член КПЗУ Микола Андрушко, зі Стриминської сільради - заступник голови, колишній сільробівець Михайло Яцюк та секретар, колишній сельробівець Федір Пенюк, з Двирецької - голова, колишній член КПЗУ Іван Бабляк та секретар сільради, колишній член КПЗУ Микола Равлик, з Реклинецької - голова, колишнш член КПЗУ Дмитро Власко та секретар, колишній член КПЗУ Михайло Пстюк, з Великомостівської сільради - голова, колишній член КПЗУ Іван Олексин і т. д. В архіві зберігся повний список репресованих радянських "активістів" Львівської області25.
Дж. Гросс підрахував, що на радянському боці поділеної Польщі в 1939-1941 рр. було репресовано в 3-4 рази більше людей, ніж в німецькій зоні окупації Польщі26.
Найтрагічнішу сторінку в історії радянських репресій у Галичині в 1939-1941 рр. становлять розстріли й мордування в'язнів тюрем Львова, Станіслава, Дрогобича, Самбора, Золочева, Стрия, Жовкви, Добромиля, Чорткова, Тсребовлі, Комарного, Красного. Рудок, Надвірної, Бережан та інших міст, розстріли інших груп населення, що здійснювалися за судовими вироками 1940-1941 рр. та за наказами органів НКВС у червні 1941 р. За "процесом 62-х", що проходив 7 травня 1941 р. в Дрогобичі, до розстрілу за контрреволюційну діяльність було засуджено 30 осіб, решта звинувачених - до різних термінів тюремного ув'язнення. Після розгляду "касації" захисту смертний вирок був залишений у силі й виконаний над 20 в'язнями, імена яких із зазначенням місця походження подані в збірнику документів "Літопис нескореної України"27. За дрогобицьким "процесом 42-х" смертні вироки були винесені й виконані над 22 звинувачуваними, імена яких відтворені за спогадами в'язня Осина Косика28. Але особливо масовими були розстріли в тюрмах перед відступом Червоної Армії в червні-лнпні 1941 р. У Львові на 22 червня 1941 р. у трьох тюрмах налічувалося 5145 в'язнів. У перший день війни були поспішно розстріляні 108 в'язнів, вже засуджених до вищої міри покарання. Тоді ж з Москви надійшла вказівка "розвантажити" тюрми. 24 червня начальник тюремного відділу УНКВС області лейтенант державної безпеки Лерман доповідав начальнику УНКВС області, що "для найшвидшого розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу спільно з обласною прокуратурою перевірено справи ув'язнених, за я\ими виявлено особливо небезпечних осіб, що підлягають розстрілу, і за якими розпочато виконання вироків у таких тюрмах.
Збереглися численні свідчення, особливо мемуарного характеру, про способи нищення людей під час відступу радянської влади у львівських та інших тюрмах Галичини. В'язнів розстрілювали в тюремних камерах, подвір'ях тюрем, у різних урочищах за межами міст, над шурфами шахт і т. ін.30 Пізніше, відразу після вступу німців та за наслідками ексгумації захоронень у 1990-х роках, матеріали про це друкували газети "Українські щоденні вісті" (Львів), "Вільне слово" (Дрогобич), "Вісті", 'Тризуб" (Чортків) та інші, а з кінця 80-х років - газета товариства "Меморіал" "Поклик сумління". Ось деякі повідомлення, опубліковані в "Поклику сумління" в 1991 р. В подвір'ї Стрийської спецшколи виявлено захоронення в'язнів. За три дні витягнуто 250 жертв. У салінах Добромильського сільзаводу. де відбувалися розстріли 24-25 червня 1941 р., виявлено трупи на глибині 50 м. У Станіславі НКВС розстріляло 1500 осіб. У тюрмі мали спеціальну залу тортур. У залі знаряддя тортур: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами [...], електрокрісло, електролампки, що поражали зір і голову; великі жертви були в Стинії (три пивниці трупів) і т. д.31 Є також свідчення мемуарного характеру про розстріли місцевих українців, мобілізованих до Червоної Армії32. Масштабними були репресії, що їх застосовували радянські органи до служителів греко-католнцької та римо-католицької церков33. Один із польських мемуаристів писав про 7 тис. людей, замордованих енкаведистами в тюрмах під час відступу Червоної Армії34. Якщо автор мав на увазі всю Галичину, то, очевидно, його повідомлення є близьким до справжнього стану справ.
Вище йшлося про наближені до дійсних числа вбитих у Галичині та вивезених з краю осіб у роки німецької окупації. Не можна обійти питання про методи й способи нищення людей німцями та насильницького їх вивезення на примусові роботи до Німеччини. Загальновідомим є тс. що в Галичині найбільшу кількість убитих і замордованих фашистами громадян склали євреї. Фізичне нищення євреїв розпочалося з перших днів німецької окупації, хоч влітку-восени 1941 р. воно ще не набрало тотального характеру, а виглядало, швидше, як засіб залякування, покликаний примусити місцевих євреїв до повної покори. У Тернополі в ніч з 4 на 5 липня 1941 р.. тобто через 3 дні після вступу німців у місто, фашисти підпалили будинок на вул. Руській, в якому прожинали близько 10 єврейських родин. У тих. хто вискакував із палаючої будівлі, стріляли35. Слідом за цим. удень 5 липня, німці в кількох будинках міста вчинили погром. Солдати СС заходили до помешкань і виганяли з них чоловіків, яких згодом зігнали в підвал будинку гр. Мойка й там розстріляли. Інших євреїв змусили перенести вбитих до місця витоку міської каналізації. Через кілька тижнів трупи було дозволено забрати родичам за відповідну грошову виплату й захоронитизл.
У Тернополі ще до масової розправи з єврейським населенням німці здійснили низку кривавих знущальних акцій над окремими групами євреїв, зокрема інтелігенцією. Коли після перших превентивних каральних акцій до окупаційної влади Тернополя прибула делегація єврейських професорів, лікарів, учителів з надією порозумітися з владою, вона в брутальний спосіб була заарештована, пов'язана, вивезена в ліс біля с. Петриків і там розстріляна. Після цього німці викликали 15 відомих єврейських інтелігентів міста з мстою створити так званий юденрат. Коли ж викликані інтелігенти від участі в юденраті відмовилися, німці їх вивезли в зону цегельного заводу на вул. ТарнавськіГі і там живими закопали в землю. Серед закопаних були лікарі Ісаак Гінзбург, Соломон Горовіц, Самуі'л Вайстаба, Ісаак Береш та ін.37 Після цього німці викликали директора єврейської школи Готфріда, попросили його підібрати 40 євреїв для роботи в юденраті, обіцяли що їх не будуть переслідувати. Але коли підібрані Готфрідом євреї з'явилися в гестапо й також відмовилися від участі в роботі єврейського комітету. їх під конвоєм есесівців погнали на єврейське кладовище, там побили киями та прикладами, примусили викопати могильну яму. зв'язали пригнаним руки й ноги, мордували, а потім поскидали в яму й засипали землею. Живими залишили згаданого Готфріда та викладача Когана. Пізніше останній теж був розстріляний, а Готфрід відправлений у табір Белзеца. Тільки наприкінці 1941 р. німцям вдалося нарешті створити в Тернополі юденрат, який об'єктивно виявився допоміжним засобом тотального знищення євреїв міста3*.
Випадки розстрілу відразу ж після вступу німців мали місце в Збаражі, де вже в перший день окупації, 2 липня 1941 р.. було розстріляно 18 євреїв, а у вересні того ж року 85 єврейських інтелігентів - лікарів, учителів, адвокатів, бухгалтерів. Розстрілювали на території замку в селі Лубянка39.
У числі перших були розстріляні й закатовані єврейські інтелігенти м. Станіслава: письменник і художник Барловсць. адвокат Кляйн. терапевт Бірн Тадей. окуліст Гіршгабт. гінеколог Когане, стоматолог Готфлік, стоматолог Ордовер, кардіолог Фогель та ін. В архіві збереглися свідчення очевидців, котрим вдалося дивом вижити, про методи нищення людей. Начальник станіславського гестапо Кригер одних розстрілював за те. що не за формою відповідали на його запитання, інших катував під звуки патефона при допомозі своїх підручних40.
Відомі випадки, кали вже в перші дні окупації німці вдавалися до нелюдських методів знущання над євреями. Особливою садистською винахідливістю відзначався випадок у містечку Більщівці тодішнього Більщівцівського району. У день вступу в містечко. З липня 1941 р., німці зігнали близько 450 євреїв та 32 українців -активістів радянської влади. Поставили усіх на коліна, - говориться в архівному документі, - і змусили на колінах іти до сусіднього села Бовшіва, що знаходилося за 5 км від Більщівців. В учасників цього походу німці кидали камінням, били їх нагаями по голові, очах; тих, хто знемагав, розстрілювали41.
Від осені 1941 р. наступ на єврейське населення у всіх місцевостях Галичини став майже однотипним. Практично всюди почали створюватися гетто. З вересня 1941 р. гетто почали діяти в Тернополі та Львові42. Невдовзі гетто з'явилися в Станіславі, Стрию, Коломиї, Золочеві, Жовкві, Тлумачі, Самборі, Перемяшляиах, Радехові та інших містах. Для проживання євреїв у населених пунктах відводилися певні вулиці. У Жовкві, наприклад, це були вулиці Собєського, Переса. Райха, Сницерська, Туринська та Домініканська площа43; у Тернополі - район вулиць Руської. Берли, Риса. Поля, Берка і Львівської; у Львові - район сучасних вулиць Чорновола, Замарстинівської, Гайдамацької, Б. Хмельницького, Хімічної, Комунальної. Ворота з міста в гетто були під залізничним мостом. Тепер за тими "воротами" стоїть пам'ятник жертвам гетто.
У багатьох містечках Галичини, де були не надто значні скупчення євреїв, місцеві гетто не виокремлювалися. Єврейське населення з них переганялося в гетто сусідніх більших міст. Наприклад, у тернопільське гетто з навколишніх сіл і містечок було доставлено до 50 тис. осіб44. Із Заліщик євреїв евакуювали в гетто м. Тлустого45, з Букачівець - у гетто Рогатина46, з Косова, після розстрілів на місці, уцілілих перевезли в гетто Коломиї47. Часто практикувалося перевезення євреїв з гетто одного міста до гетто іншого. Так, з Отинїї до Тлумача перевезли близько 900 євреїв4*. Кулнківських та великомостівських євреїв переганяли в гетто Жовкви49. З Олещиці євреїв везли в Любачів50! т. д.
Умови проживання в гетто були жахливими. Людям, якігх заганяли туди, дозволялося мати лише речі особистого користування. В одній кімнаті розташовувалося кілька сімей. Вихід за межі гетто карався смертю. На день у розрахунку на особу виділяли до 150 грамів сурогатного хліба, тарілку пустої "юшки". На роботу гнали під конвоєм. Крім жандармів і поліцейських, за дотриманням порядку стежили ще так званий юденрат та єврейська допоміжна поліція. У Львові, наприклад, в єврейській поліції налічувалося до 500 чол.51 Відомо, проте, що в самому гетто існувала значна диференціація в умовах проживання елітних верств і єврейської маси. Є свідчення того, що в Краківському гетто єврейська еліта чи то з багатіїв, чи то з німецьких прислужників влаштовувала часті забави й гуляння5:. Проте в підсумку доля всіх членів юденратів та співробітників єврейської допоміжної поліції виявилася такою ж, як і решти єврейського населення.
Нищення євреїв в гетто Галичини відбувалося поетапно, окремими акціями. Перша каральна акція охоплювхіа переважно непрацездатне населення, людей старшого віку, хворих, жінок, дітей. Квоти на відбір певної кількості жителі гетто під приводом перевезення в інше місце окупаційна влада доводила безпосередньо до юденратів.
У Тернополі, наприклад, юденрату міста було наказано визначити на 23 березня 1942 р. з-поміж мешканців гетто три тисячі осіб старшого віку та дітей нібито для переселення їх в інше місце. Погрожували, що в разі невиконання наказу, німці самі відберуть для вивезення в інше місце більшу кількість людей. Юденрат зібрав певні цінності серед євреїв і дав керівництву міста хабара. Квота на вивезення була скорочена до 700 чол. Останніх вивезли в Яиівський ліс і там розстріляли53.
Перша ліквідаційна акція в Жовкві була проведена на початку березня 1942 р. До місцевого замку зігнали близько 700 чол. євреїв і вивезли їх до табору в с. Ляшки Великі біля Золочева. Тоді. 15 березня, старших за віком чоловіків, а також жінок і дітей у кількості близько 1 тис. чол. завантажили в товарні вагони й вивезли в концентраційний табір у Белзеці, де вони були отруєні газом54.
Так само шляхом кількох акцій відбувалося винищення євреїв Львова. Особливо масовими були жертви погрому 20 травня 1943 р" після якого місто стало "вільним від євреїв", юденфрай55. До літа 1943 р. гетто спустіло. Те ж сталося з гетто в Городку, Сокалі, Раві-Руській та інших містах і містечках Галичини. У Тернополі другу винищувальну акцію німці провели 31 серпня, третю - ЗО вересня, четверту - в жовтні, п'яту - в листопаді 1942 р. У липні 1943 р. всіх, хто ще проживав у гетто, під конвоєм направили в Драгунівський ліс і там розстріляли. На будинках у гетто були вивішені таблички: юденфрай56.
Нищення євреїв супроводжувалося різними завданнями для юденратів та єврейської поліції: наприклад, зібрати відповідні матеріальні цінності за обіцянку більше не проводити винищувальних акцій, чи за обіцянку збереження життя самих членів юденратів і поліції. Утім, ніколи жодні слова й обіцянки німців, що їх вони давали євреям, не були дотримані. З-поміж різних методів нищення євреїв Галичини найпоширенішими були два. Перший - розстріли й спалення у спеціально визначених для цього місцях на околицях міст і містечок, у приміських лісах, у замках, на єврейських кладовищах, на базарних площах, у синагогах, як, наприклад, у Косові, Золочеві. Збаражі, Лубснці. Особливо масовими були розстріли в Петрнківському, Драгунівському, Янівському лісах поблизу Тернополя, в Лисиницькому біля Львова, в Лубенському й Чорному біля Збаража та інших. Другий метод полягав у масовому вивезенні людей до концентраційного табору, наприклад, у селі Белзець, а також до менших таборів. Групи єврейського населення направляли в Белзець зі Соказя. Белза. Турки57. Жовкви58. Букачівсць59, Тернополя60, Бродів61 та інших міст.
Практично все єврейське населення Галичини було винищене. Живими залишилися лічені десятки чи сотні. Вони або самостійно переховувалися в лісах, або ж їх переховували українські та польські родини, ризикуючи при цьому власним життям. Селяни с. Раковець Щирецького (тепер Пустомитівського) району переховували 33 єврейські родини*2. У Старому Самборі врятувалося 15 осіб. А. Т. Галяс, яка переховувала єврейську родину, була розстріляна63. Понад ЗО євреїв переховувалися польськими родинами в селі Голоско біля Львова. Тут мали місце випадки повішання поляків за переховування євреїв64. У Перемишлянах рятував євреїв греко-католицький священик Михайло Ковч. Він, ризикуючи власним життям, таємно вихрещував євреїв та видавав їм відповідні документи. Коли про це дізналися німці, вони стратили священика65. У Львові групу євреїв переховували у фотомайстерні відомі українські інтелігенти Степан Щурат, Ярослав Савка та Данило Фіголь66. У Борщеві переховався бухгалтер райторгвідділу В. Ш. Фрідман, який після повернення Червоної Армії став працювати завідуючим Борщівським райторгвідділом67. Декому, як. наприклад. Масару Йосифу Бергкопфу, Верховичу Заю Маєровичу з Чортківського району, вдалося виповзти з ями, повної трупів6". Відомі випадки, коли німці вбивали українців чи поляків тільки за те, що вони давали окраєць хліба єврейським дітям64.
Масштабними були німецькі репресії проти українського й польського населення. Незважаючи на вияв зовнішньої лояльності до українців Галичини з боку органів німецької влади у складі генерал-губернаторства ще до червня 1941 р., справжні плани фашистської Німеччини були однаковою мірою як антипольськими, так і антиукраїнськими. Українців генерал-губернаторства на 65 % передбачалося депортувати, на 35 % - онімечити70. Галичину А. Гітлср розглядав як австрійський край і вже 16 липня 1941 р. оголосив, що "стара австрійська Галичина стане територією Рейху"71. У цьому світлі цілком зрозумілими були такі дії окупантів, як розгін та наступний арешт самопроголошсного уряду Ярослава Стецька, арешт Степана Бандерн. численні локальні розстріли активістів націоналістичного руху, а особливо тих українців, що в 1939-1941 рр. були залучені до співпраці з радянськими структурами. Згідно таємних наказів, обов'язковим арештам підлягали: політирпцівники. грабіжники, саботажники, комуністи, особи, звільнені з табору, військовополонені з фальшивими заявами, агенти НКВС, донощики при комрежимі, небажані елементи, антисоціальні елементи, партизани, політкомісари, особи, що становлять загрозу епідемій ін.72 Під такі накази можна було підвести практично будь-кого. Так воно насправді й робилося. У Львові в ніч на 1 липня 1941 р. було арештовано відомого вченого й політичного діяча Казимира Бартеля, у ніч на 4 липня - професорів Бой-Желенського, Ренцького, Серадського. де-Бер'єра, Новицького, Ломницького, Стожека та інших - всього 64 відомій діячів науки, техніки, культури, мистецтва. Усі були розстріляні73. У Великому Любіні німці зразу ж після вступу закатували директора Будинку старих комуністів С. Зінчснка, вбили голову сільради Малого Любеня С. А. Михайлюка. розстріляли комсомольців; у Сокалі в перші дні німецької окупації було розстріляно дві пожежні команди та 104 інтелігенти; у Стебнику потрапили в рухи гестапо й уже не вирвалися з них активісти радянського часу Михайло Божик, Микола Ших. Йосип IIIих. Яким Тарнавський та ін.74 У Станіславі упродовж 5-11 вересня 1941 р. німці розстріляли 100 представників польської інтелігенції, серед них були д-р Іван Гутний. д-р Еразм Нємчевський. д-р Анджей Ричинський, д-р Іван Кохан, інженери Потелени, Луцький. Твардовський, професор Валігура. ксьондз Смачняк та інші. В архівосховищі збереглися імена всіх 100 осіб75.
Жорстокими були розправи німців над мешканцями окремих сіл, яких підозрювали у зв'язках з партизанами та з Червоною Армією, що наступала. 12 березня 1944 р. німці оточили с. Стару Ягольницю Чортківського району та підпалили його. По тих. що втікали з вогню, стріляли з автоматів та кидали їх назад у вогонь. Вбили 140 осіб. 17 квітня 1944 р. у прифронтовому селі Великі Ходачки Козлівського району німці розстріляли 270 жителів та забрали до Німеччини 125 чол. У селі Швейків під час другої окупації села німцями (Червона Армія займала село з 27 березня 1944 р., а потім відступила) було вбито 28 чол. з яких 25 спалено в будинку школи. До Німеччини забрали 95 чол.76Так само 6 березня 1944 р. німці спалили с. Завонє Сокальського району, стратили 56 жителів села77. У селі Мізунь Долинського району 126 людей вбили угорці78.
Очевидно, бойові втрати українських і польських партизанів на території Галичини не були масовими, у всякому разі порівняно з Волинню. В офіційному акті з розслідування злочинів німецьких фашистів на території Тернопільської області вказується, наприклад, що в області німці вбили 21 польського партизана79.
Вже наводилися окремі підрахунки юнаків і дівчат, насильно вивезених на роботу до Німеччини з галицьких областей. Ознайомлення з архівними матеріалами, що відображають способи вербування молоді до Німеччини, дають підстави вважати, що прийняті в історіографії обчислення кількості вивезених у жодному разі не перебільшені, а по Станіславській області, можливо, навіть неповні. Тут у багатьох поселеннях забирали на роботу до Німеччини дуже велику частку населення.
Після широкомасштабної німецької пропаганди переваг роботи в Німеччині на перших порах деяка частина молоді, як вважають, добровільно їхала до Німеччини. Припускається, ніби такі добровольці в Україні становили близько 16 % від загальної кількості вивезених80. Решту ж забирали під загрозою смерті, репресій над батьками та інших покарань. Циркуляр губернатора дистрикту від 12 травня 1942 р. вимагав: "Як один з ефективних заходів по боротьбі з дезертирством з робочих таборів вважати арешти батьків та сестер втікача"81. У Галичині робота з вербування робочої сили для німецької економіки розпочалася відразу після окупації. За зведенням відділу праці генерал-губернаторства, вже станом на 27 вересня 1941 р. з дистрикту Галичина до Німеччини направлялося 42483 чоловіків та 18226 жінок - разом 60709 осіб. Із загального числа тих, кого вивозили, 13447 припадало на біржу праці Львова, 12988 - Дрогобича, 11021 - Станіслава, 5017 - Тернополя82.
Квоти на поставку рабів як з усіх східних територій, так і з дистрикту Галичина постійно зростали. На вимогу державного уповноваженого у справах набору робочої сили до Німеччини Заукеля 24 серпня 1942 р. генерал-губернатор зажадав відправити з генеральної губернії додатково 140 тис. робітників83. На виконання цього та інших подібних наказів з багатьох прикарпатських сії насильно вивозили усіх працездатних, кого лише вдавалося захопити. Наприклад, згідно актів комісії з розслідування злочинів окупантів у Тисьменицькому районі, з села Лядсько-Шляхотськс було вивезено до Німеччини 190 чол., з кількох сіл Клубівецької сільради - 290 чол.. Марковсцької сільради - 102, з Пшеничиниківської - 221, з Вільшанецької - 236. з Милованської сільради, в якій числилося 1420 мешканців, вивезено 310 чол., з Ратнівської, в якій мешкало 953 жителі, вивезли 147 осіб, з Довгівської, в якій мешкало 952 жителі, вивезли аж 339 чол. З Букачівського району забрали насильно до Німеччини 1222 молодих людей: зі села Журів -56 чол., с. Почмонята - 50 чол.. с. Журавенко - 64 чат., с. Козари - 80 чол., с. Княгиня - 90 чол., с. Грнгоріва - 103 чол., с. Колоколин - 180 чол. і т. д. У цьому районі чотирьох молодих людей, які переховувалися від німецького набору, німці розстріляли. У с. Вишневі, з якого полонили до Німеччини 170 осіб, за те, що спробував сховатися від німців, був убитий Іван Редько84. У Богородчанському районі зі села Поховка забрали 83 особи, с. Глібівка - 183, с. Грннівка - 84, с. Грабовець - 155. с. Ляхівка - 160 чол. і т. д.85Такі приклади є масовими. З багатьох районів Станіславської області збереглися повні чи неповні списки вивезених до Німеччини86, що дозволяє впевнено говорити про масштабність акцій насильного вивезення людей з Прикарпаття до Німеччини.
Обгрунтованим є висновок про те, що багато з цих насильно вивезених людей уже ніколи не повернулися на Україну. Ілюстрацією можуть служити дані по Івано-Франківській області.
За підрахунками на 1 червня 1945 р. з області примусово було вивезено до Німеччини 65613 осіб, хоч у документах на цей час фігурує цифра 71011 осіб. Станом на 1 лютого 1947 р. представники влади вважали, що вивезено 81213 чол. До 1 січня 1947 р. повернулося 43947 чол.. до 1 січня 1948 р. - 44811 чол.87 Отже, якщо прийняти за дійсне число вивезених 81213 чол. (а воно узгоджується з реальним станом справ більше, ніж прийняте в історіографи число 68,3 тис. чол.), то можна зробити висновок, що майже половина вивезених так і не повернулася на батьківщину.
Масовими були втрати на території Галичини військовополонених, які здебільшого не були вихідцями з місцевого населення. Найбільшим концентраційним табором для військовополонених на території Галичини була "Цитадель" у Львові, де загинуло близько 140 тис. чол. Знищені були майже всі 18 тис. військовополонених, які утримувалися в концтаборі Рави-Руськог48. Понад 5.5 тис. військовополонених червоноармійців загинули в Тернопільському таборі89. У всіх цих таборах у результаті жахливих умов утримання та жорстоких покарань загинули тисячі військовополонених з інших держав, зокрема французів та італійців: у Тернополі, наприклад, 1 тис. італійських офіцерів та 4 тис. полонених французів90. Частину військовополонених, які перебували в "Цитаделі", в тому числі й іноземців, вивозили в Лисиницький ліс поблизу Львова н там страчували. Збереглося багато відомостей про страти військовополонених більшими й меншими групами поза концентраційними таборами. Наприклад, у липні 1941 р. у дворі тюрми Золочева були розстріляні 1200 полонених91.
У ряді місцевостей загинуло багато мирних жителів в результаті авіабомбардувань як перед наступом німецьких військ, так і після їх відступу. Дуже значними були бомбардування перед наступом німців у Немирові. де було знищено 70 % житлового фонду9, в Магерові, Яворові. Скнилові, Рясній-Польській. Дрогобичі, Самборі, Судовій Вишні. Рудках93. Бомби знищили 50 будинків у Збаражі94. Після відступу німецьких військ фашистським бомбардуванням піддавалися Монастириська. де було вбито 176 чол.95, а також деякі інші регіони й населені пункти.
У час німецької окупації Галичини дуже важкими були умови життя мирного населення, подекуди навіть панував голод. У 1942 р. на Волинь як зарібники чи як міняйли з метою роздобути збіжжя та інші продукти харчування ходили селяни з Сопошина%та інших північних місцевостей Галичини. У Свіржі в тому ж 1942 р. з голоду померли 20 чол., у Звснигороді - близько 50 чол.97 Голод мав місце в багатьох місцевостях Івано-Франківської області.
Фактори, що мали відчутний вплив на втрати населення Галичини, не обмежувалися зовнішніми силами. Вагомим внутрішнім чинником стали українсько-польські стосунки, що набули значної напруги після початку війни Німеччини й Радянського Союзу проти Польщі. Залишилися окремі свідчення про розправи відступаючих польських жовнірів над українськими мешканцями певних сіл у вересні 1939 р. Таке, наприклад, мало місце в селах Малехів і Надітичі Миколаївського району98. Ще більше загострилися українсько-иольські стосунки, зокрема, на рівні народної маси, в 1943 р. У питанні майбутньої державної приналежності Галичини Організація Українських Націоналістів (ОУН) безкомпромісно стояла на тому, що вона має бути складовою частиною Української Соборної Самостійної Держави (УССД). ОУН виходила з того, що за переважним складом населення, за історичними коренями Галичина є українським краєм, і що український народ має всі права на створення власної держави. З цих засад вироблялися відповідні політичні положення про ставлення українського руху до національних меншин на ПІ Надзвичайному Великому зборі ОУН в серпні 1943 р. У постанові збору вказувалося: "Польська імперіалістична верхівка є вислужником чужих імперіалістів та свободи народів. Вона намагається запрягти польські меншини на українських землях і польські народні маси до боротьби з українським народом та помагає німецькому і московському імперіалізмові винищувати український народ"99. З цих нібито засадничих положень випливали і практичні інструкції в час, коли на західноукраїнські землі прийшла Червона Армія. В одній із таких інструкцій від 7 вересня 1944 р. зазначалося: "Поляки знайшлися в дуже подібній ситуації, як і ми. Більшовики визволяють їх з-під німецького гніту і творять Радянську Польщу. Це змушує нас змінити наше ставлення до поляків. Ми за. ліквідацію конфлікту з поляками та спільну акцію проти спільного окупанта"100. Утім. Польська Національна Рада в Лондоні в грудні 1942 р. зробила відомі заяви про однозначно незмінний територіальний статус території на колишньому сході Польщі. Услід за цим на початку 1943 р. у тому ж дусі сформулював свою позицію Владислав Сікорський.
Польські національні структури в Галичині, де історично польський елемент був дуже чутливий до найменших зазіхань на його права з боку українців, навіть не допускали самої можливості визнання українських претензій на державну самостійність та український статус галицьких територій. Масло у вогонь підливала радянська пропаганда, яка прагнула перетворити галицьких поляків на свого союзника. Москва мала надію на легку нейтралізацію регіональних польських політичних та збройних сил. Зрештою, так воно і сталося, коли Червона Армія вступила до Львова влітку 1944 р. Перед тим 9 березня 1944 р. радянська Військова Рада партизанського руху західних областей України видала листівку з осудом українських "бандитів", від кулі й ножа яких начебто "падають польські робітники і селяни, інтелігенти, падають польські жінки і діти вдень і вночі"101. У повідомленні Українського штабу партизанського руху від 24 червня 1944 р. взагалі зазначалося, що "банди українських буржуазних націоналістів на північний захід від Львова ріжуть поляків, останні з сім'ями, всім майном і худобою йдуть у ліс до партизанів"102.
Старання радянського керівництва зробити своїм союзником у західних областях України паїьський елемент, насамперед під претекстом боротьби проти українських "бандитів", давали певний результат. Частина антифашистськи настроєних поляків, які не підтримували зв'язків з АК, опинилася у прорадянських підпільних структурах. У найбільш активному кокгуністичному партизанському загоні на теренах Галичини, очолюваному П. К. Кундіусом (цей загін знищив "З гестапівців, З паровозних машиністів і кочегарів, 26 німецьких солдатів, 4 німецько-українськнх поліцаї, сільського старосту-зрадника, 13 офіцерів гестапо, помічника губернатора Львівської області (?!), 447 українсько-німецьких націоналістів-бандерівців, 6 керівників бандерівців, 32 німців-есесівців"), поляки становили 90 % особового складу103.
В яких же масштабах українські націоналісти вбивали поляків у Галичині? Очевидно, не в таких, як на Волині. Водночас у цьому регіоні основні жертви були не так наслідком українсько-польського політичного протиборства, як результатом боротьби бандерівських структур різного рівня проти всіляких так званих зрадників, тобто ворогів української державності, без огляду на національність. Під цю категорію підпадали українці, поляки, росіяни, часто абсолютно невинні або винні лише формально. Це негативний бік бандерівського руху. Він знайшов своє відображення в ряді документів, які переважно самочинно складалися на нижчих щаблях ОУН та УПА. До таких документів можна віднести, зокрема, "Правила польової жандармерії УПА", датовані 1 січня 1944 р. і підписані "командиром групи УПА" Саблюком104. "Правила..." наказували застосовувати смертну кару за різні провини на зразок поширення паніки, крадіжки, надмірне вживання алкоголю і т. п. Часто вимоги "нищення агентів" виходили від центральних структур ОУН і УПА. Але в низах такі акції могли трактуватися по-різному, населення було залякане терором. Численні радянські публікації про реальні дії бандерівців не тільки проти польського населення, але в значно більшій мірі проти українського, насправді, не є аж надто великим перебільшенням. Всіляких запідозрених справді стріляли, вішали і т. д. Слідчий Меденицького відділку МДБ Столяров, побившії водія з с. Рудники Антона Герасиміва, запропонував йому дати згоду на співробітництво з МДБ. Водій відповів: "не можу цього зробити, бо не хочу на вербі висіти". На запитання слідчого, хто його має повісити, відповів: "не знаю, хто людей вішає, але вішають"105. Уже "при других Совєтах" організаційна референтура Крайового проводу ОУН своєю інструкцією для низових організацій від 7 вересня 1944 р. рекомендувала: "Найгрізніші для нас сексоти, як ті, що діють серед нас, знають терен і людей. Тому сексотів треба бити негайно і поголовно і то навіть явно, це значить, можна повісити серед села та ще й таблицю почепити"106.
Ще пізніше, коли внаслідок радянського тиску українське національне підпілля часто опинялося в дуже важкій ситуації, з його середовища виходили ще більш жорстокі вимоги розправи з усіма запідозреними в співробітництві з радянською владою. 15 квітня 1946 р. якась "Команда українських повстанців" у своїй відозві писала дослівно такс: "Якщо буде чи вже є в якому селі створений винищувальний батальйон, ліквідувати те село, щоб і сліду його не залишилося"107. При цьому однаково били як поляків, так і українців. У ніч з 23 на 24 квітня 1944 р. в с. Вовковичі Гримайлівського району було вбито двох співчуваючих радянській владі - українця Завіруху й поляка Костецького. Під тим же претекстом двох поляків - Маліновського й Точинського вбили в с. Звенигороді в ніч з 2 на З травня108.
Це були трагічні реалії, що захоплювали також польське населення. Архівні документи, що свідчать про антипольськии терор з боку УПА. трапляються відносно рідко. 1 то в них поляки скаржаться на українську поліцію, або ж ідентифікують поліцію з бандерівцями. У листі до органів радянської влади 2 листопада 1944 р. Гслена Кульницька з Коломиї скаржилася, що 4 листопада 1943 р. було заарештовано і вбито на єврейському кладовищі її 17-річного сина, а після цього українська поліція 20 грудня 1943 р. заарештувала її чоловіка й направила в Янівський концтабір у Львові. Далі повідомлялося, що 27 березня 1944 р. бандерівці "вбивали людей, рубали, налили живими". 18 квітня 1944 р. вони також спалили дім авторки листа11". Українську поліцію в Галичині, що прислуговувала німцям, не слід ототожнювати з українським антинімецьким рухом, так само як і польську поліцію прн німцях із,' для прикладу, АК. Не раз українські та польські поліцаї спільно допомагали німцям провадити окупаційну політику на теренах Галичини. Наприклад, у складі поліції та пособників німців у Яремчанському районі на Станіславщині було 15 чол., з них 8 українців і 7 поляків. Українці: Казимир Станіслав - перекладач, Ващук - служив у гестапо. Володимир Яворський - рядовий гестапо, Андрій Мартичук - волосний старшина, Василь Прокопчук - війт с. Таборів. Олексій Дзинюк. Петро Прокопчук, Микола Прокопчук - рядові гестапо: поляки: Казимир Шсберт - служив у гестапо. Ян Заклинський - служив у поліції. 10 лік Самощук - служив у поліції. Навроцький - комендаїгг поліції Делятнна. Клсилсвськиїї. Фсррус, Лангср - служили в гестапо110. Такі випадки спільного прислужництва німцям в Галичині загальновідомі.
Надзвичайно великі втрати понесло населення Галичини в результаті мобілізації чоловіків у Червону Армію в 1944-1945 рр. та внаслідок їх масової загибелі на фронтах війни. При цьому Крайовий провід ОУН зайняв у вказаному питанні двозначну позицію. Він давав вказівку не йти в Червону Армію членам ОУН, рсконспірованим симпатикам, юнакам, які повинні опинитися у відділках УПА, а "інші повинні шляхом мобілізації йти в ЧА"Ш. Така позиція авторитетної в галицьких селах ОУН привела до того, що з сільської місцевості Галичини на радянсько-німецький фронт пішла й не повернулася величезна маса народу. Були, щоправда, випадки ухилення від фронтуш, але в масі своїй галицькі села слухняно відряджали на фронт чоловіків призовного віку, крім активно задіяних у структурах ОУН та УПА. Упорядники тому 'Тернопільська область" серійного видання "Історії міст і сіл Української РСР", на відміну від інших авторських колективів, зібрали й подали відомості про кількість мобілізованих на фронт і загиблих на фронті майже з усіх сіл. Були опубліковані страшні числа. В середньому з фронту не повернулося більше третини мобілізованих, а новобранці Червоної Армії з багатьох поселень Тернопільщини були вбиті на фронті напатовину й більше від загальної їх кількості. У Бережанському районі з 63 мобілізованих у с. Гнильне загинуло 46. з 41 мобілізованого в с. Мечшців на фронті полягли 28, з ЗО мобілізованих у с. Мозолівка загинуло 27, з 40 мобілізованих із с. Привітного (колишнього Божикова) полягло 23. У Борщівському районі співвідношення мобілізованих і полеглих на фронті з окремих сіл було таким: Бабинці - 133 до 75, Вигода - 21 до 12, Вільховець - 210 до 112, Гермаківка - 185 до 95, Іванє-Пусте - 167 до 82, Лосяч - 65 до 32, Пилипче - 156 до 83. Турильче - 104 до 102 (!) і т. д. У Бучацькому районі: Миколівка - 58 до ЗО, Озеряни - 51 до 27, Пилява - 22 до 12; у Гусятинському: Городниця - 310 до 52, Коцюбинці - 191 до 95. Нижбірок - 112 до 60, Федірівка - 49 до 35 і т. д. Але й з тих сіл, де частка полеглих на фронті була меншою половини чи навіть чверті від числа мобілізованих, за абсолютною цифрою людських життів кількість жертв була дуже великою. Наприклад, у Бережанському районі в селі Мужилів було мобілізовано 89, загинув 31. в Нараїві - відповідно, 202 і 67, у Сільці - 52 і 23. З Борщівського району в Мельниці-Подільській з 765 не повернувся додому 141 мобілізований, у Вовківні -з 87 не повернулося 37. у Глубічку з 443 не повернулося 102. в Іванкові - з 155 -55, в Кутурнищі - з 132 не повернулося 66, у Ланівці з 298 - 80. у Нивру - з 146 - 66 і т. д.ш
Радянські воєначальники більше турбувалися про швидке оволодіння "висотами", про ордени, і надто мало цінували людське життя. Цю їхню властивість відзначали й німецькі генерали114.
За сукупністю наведених вище причин станом на 1945 р. населення практично всіх міст і сіл скоротилося, причому окремих - дуже суттєво. Так. у Львові на час визволення міста від німців проживало 150 тис. жителів, і хоч на 1 січня 1946 р. налічувалося вже 218648 чол., це не становило навіть двох третіх передвоєнної чисельності115. У Турці до війни мешкало 10145 чол.. у 1946 р. - 5972і 16. У Коломиї до війни мешкало 42 тис. а за обліком на 8 квітня 1944 р. - 15 тис.117 У Бродах, де до 22 червня 1941 р. мешкало 25 тис. чол., на 17 серпня 1944 р. числилося тільки 150 жителів118. Сильно постраждали деякі села з польським населенням. Наприклад, у с. Гута Полянична Буського району німці розстріляли 50 польських сімей та всіх мешканців хутора від цього села Мозирня, де проживали ще 68 польських сімей119.
На загальній чисельності населення негативно позначилося переселення поляків із Західної України в Польщу, дещо компенсоване переселенням українців з Польщі, відповідно до угоди між урядом Української РСР та Польським Комітетом Національного Визволення (вересень 1944 р). Як пише польський автор Єжи Кохановський, "видається, що поляки з давніх східних земель відносно швидко -ще в 1945 році - прийняли до відома остаточність і невідворотність змін"120, тобто неминучість переселення в Польщу, хоч є чимало повідомлень про те, що уповноважені польського уряду в 1945 р. зволікали з виконанням угоди. Той самий Є. Кохановськіиі подає дані про чисельність поляків, які назавжди покидали Україну: в 1944 р. - 117212 чол., у 1945 р. - 511877 чол., у 1946 р. - 158495, у наступні роки - ще 2911 осіб121. Отже, можна важати, що від'їзд зголошеніи до виїзду поляків практично завершився вже в 1946 р. Усього з України виїхало, за даними Є. Кохановського, 790435 поляків.
Умови виїзду поляків з України були значно кращими від умов евакуації українців з Польщі, чи навіть німців з території Польщі до Німеччини. Кожен поляк зі сходу мав право перевозити по 2 тонни вантажу на особу, худобу, сільськогосподарське знаряддя та ін. До Польщі були перевезені десятки тисяч коней, корів, овець, свиней і т. д.122 Водночас відомо багато прикладів появи серйозних проблем для виїзду поляків. У Тернопільській області мали місце випадки, коли через брак вагонів та інші причини поляки ще не встигали виїхати ЇІ своїх будинків, а ті будинки й господарства вже було передбачено передавати прибулим з Польщі українцям. Переселенці з Польщі, подекуди не дочікуючись зиїзду поляків зі своїх обійсть, насильно забирали в них сільськогосподарський зсманент та інші побутові речі. Оскільки польські школи були закриті, діти очікуючих черги на виїзд до Польщі навчальні заклади не відвідували. Восени 1945 р. в Чорткові було 400 таких дітей123. У деяких місцевостях органи радянської їлади накладали руку на культове майно польських католицьких общин, дозволяли іивозити тільки окремі предмети культу124. Часто переселенців тривалий час іатримували на платформах вокзалів. У Борщеві 1000 осіб сиділи на платформі oіайжс місяць, у Пішковицях у такому ж стані перебували 1500 чол.
Проте труднощі, пов'язані з виїздом поляків, як свідчать тогочасні джерела, >ули значно меншими від тих митарств, яких дуже часто зазнавало українське іасслення, що виїздило в Україну з Польщі. У селах Радруш, Пігач, Нове Брусно, Зтаре Брусно та інших українцям давали всього 2 години на підготовку до іисслсння, не забезпечували їх жодними документами. Коней, корів і навіть іастину одягу брутально відбирали. Так, у 25 господарів, які прибули на поселення до Винник, у Польщі було відібрано майно. Така ж участь спіткала багатьох прибулих до Сокільшпс та загалом ще 323 інших сім'ї, що прибули у Львівську область125. На вокзалі до переселенця 1. П. Возилюка з Перемишльського повіту підійшов поліцейський і забрав корову та коня. Коли ж 9-річний син переселенця спробував відігнати корову назад, поліцейський вистрелив у нього і вбив.
Селяни Хомишак, Штельма. Модзик, Богуш із Сяноцького повіту, які прибули в Збаразький район, свідчили, що до них у село зайшли польські солдати, зігнали всіх на збори й наказали вибратися з села через 2 години. Самі стояли і спостерігали. Ні великої рогатої худоби, ні коней, ні квартирних речей, більше ніж можна було б нести з собою, брати не дозволялося. Село Дудниця біля Сянока було оточене польськими військами о 2-й годині ночі. Стріляли ракетами, почали горіти хати. Худобу, хліб та інші речі забирали. Вбили 23 особи. Всім українським мешканцям села було наказано залишити домівки й виїхати на станцію126. Ці та інші приклади наводилися в листах до М. Хрущова, голови Львівського облвиконкому Козирева та секретаря Тернопільського обкому компартії України Компанеця.
В таких-то умовах поляки виїжджали до Польщі, а українці прибували до України, в тому числі її до Галичини. З Дрогобицької області виїхало близько 105 тис. поляків, з Львівської станом на 20 травня 1946 р. - 171453 особи із 233404 зареєстрованих на виїзд127. З Тернопільської області станом на 10 червня 1946 р. виїхало 113678 чаї. з 126091 зареєстрованого на виїзд12*, зі Станіславської області було зареєстровано на виїзд (станом на 19 квітня 1945 р.) 16946 родин129, або ж понад 85 тис. чол. З Галичини, отже, за такими приблизними підрахунками (вилучаючи райони на території колишнього Кременецького повіту Волині) було зареєстровано на виїзд у Польщу понад 520 тис. громадян довоєнної Польщі. Переважну масу цієї кількості становили особи польської національності. Наприклад, серед групи виїжджаючих, якою опікувалося Чортківське представництво уряду УРСР, станом на 20 червня 1946 р. числилося 104912 поляків, 1852 євреї та 499 інших130.
У Галичину з Польщі прибуло значно менше українців, ніж у зворотньому напрямку виїхало поляків. Мабуть, точної статистики просто не існує, оскільки вже від 1945 р. у галицькі області, окрім тих переселенців, що прибували безпосередньо з Польщі, переселялася велика кількість вимушених репатріантів, які початково направлялися радянською владою у східні області УРСР. Втікали в західні області з Одеської, Запорізької та інших областей. Пстрина Катерина з 4-ма дітьми прибула із Запорізької області і розповідала: "[...] приїхала я з Запорізької області, з Михайлівського району, з с. Косторне. Там не можна жити [...], получили по 200 гр. на трудодень, нема житла й умов для нас, ніхто нам нічого не допомагає і не дивляться, як ми по хлівах жили по декілька місяців"131.
У Тернопільську область станом на 1 листопада 1947 р. прибуло безпосередньо з Польщі та через східні області України 35106 сімей або 155621 чол.; у Дрогобицьку - так само прямих переселенців з Польщі та "втікачів" зі східній областей УРСР станом на 1 жовтня 1947 р. - 10686 сімей або ж 45187 чол.; у Станіславську - станом на 25 серпня 1947 р. - 7710 сімей або ж 32698 осіб; у Львівську - за обліком на 20 березня 1947 р. - 18331 сім'я або ж 75155 осіб. Разом, отже, в галіщьких областях приблизно до середини 1947 р. опинився 308661 переселенець132.
Дуже страшними були втрати наесленння Галичини внаслідок радянських репресій і знищення українського антирадянського руху опору в 1944-1947 рр. Вивести більш-менш точні цифри втрат у результаті репресивних дій радянських сил та в результаті антирадянських акцій оунівського підпілля і УПА надзвичайно складно. Річ у тому, що скорботні радянські повідомлення про кількість вбитих "бандитів", схоплених у полон живими та інших учасників руху опору є настільки великими, що значно переважають загальноприйняті числа тих "бандістів" на час переходу через західні області України радянсько-німецького фронту. Друга складність полягає в тому, що офіційні зведені радянські повідомлення про кількість вбитих та полонених "бандитів" майже кожного разу подавалися по всіх західних областях, включаючи Волинь і Буковину. Вважається, що в 1944 р. в УПА було 90-100 -тис. вояків. А між тим, вже в інформації М. Хрущова Й. Сталіну від 15 листопада 1944 р. вказувалося, що "з часу визволення західних областей України знищено 45772 бандити і захоплено живими 38000 бандитів"133. У таємній інформації М. Хрущова Й. Сталіну про хід боротьби з "українсько-німецькими націоналістами" повідомлялося, що "з часу визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року вбито бандитів - 90275, взято в. полон - 93610 і з'явилося з повиною - 40395"134. Отже, разом "нейтралізовано" 224280 "бандитів". Автор, зн-ючи атмосферу 1944-1945 рр.. схильний приймати ці числа за дійсні, хоч вони н с конкретизовані за регіонами Галичини, Волині. Буковини й - частково - За арпаття. В донесеннях деяких офіційних чинників за наступні місяці й роки чи ла убитих, полонених та інших "бандитів" стануть значно скромнішими. Так, у до ссенні від 8 січня 1947 р. завідуючого сектором відділу ЦК КП(б)У секретареві ЦК про боротьбу з бандерівцями вказувалося, що протягом 1946 р. за наслідками 97 03 оперативно-чекістських операцій було вбито 10774, арештовано 9541 "бандита" і лена ОУН, з'явилося з повиною 6120 "колишніх бандитів"135. Згідно з доповідною за искою секретаря Станіславського обкому партії на ім'я М. Хрущова, в області у 946 р. було вбито 2699 "бандитів"136.
Так звана боротьба з бандитизмом у 1944-1947 рр. перебувала в центрі уваги всіх радянських органів. У Львові та в більших містах західних областей України проводилися наради секретарів міських і районних комітетів партії разом з керівниками районних відділів МВС та МДБ за участю найвищих комуністичних керівників УРСР М. Хрущова, Л. Кагановича та ін. 10 січня 1945 р. така нарада із зазначеними працівниками Львівської області за участю М. Хрущова відбувалася у Львові. М. Хрущов радив вішати підозрілих. Про одних арештованих висловився так: "Если признались, их надо судить, хотя бьі зти 9 человек повссили и то бьі другие страшились. Вот христиане, вам только баптистами бьіть"137. У результаті подібних залякувальних дій підпільний політичний і збройний український опір слабнув і ставав усе малочисельнішим. 23 квітня 1947 р. у Львові за участю Л. Кагановича і М. Хрущова відбулася нарада відповідних служб всіх західних областей з питання боротьби з бандерівським рухом. Дух її був таким самим. Начальник Станіславського управління МДБ Крутов доповідав, що за три місяці в області "знешкоджено" 900 чол.. начальних Дрогобицького управління МДБ Майструк повідомляв, що вже за 1947 р. в області вбито 1006 "бандитів", начальник Тернопільського управління Коломієць хвалився, що в 1947 р. в області убито 300 "бандитів"13".
Кожні десять днів - 5. 15, 25 числа поточного місяця - обкоми партії подавали відповідну інформацію про хід боротьби з бандерівським рухом. У цих інформативних повідомленнях описувалися методи боротьби: використання агентів, перебіжчиків, особливо влаштування нічних засідок, в тому числі й малопомітних з 1-3 чол.. оточення схронів і закидання їх гранатами, палення будівель, запідозрених на предмет перебування в них "бандитів" і т. д. Наприклад. 15 січня 1946 р. секретар Тернопільського обкому Дружинін доповідав М. Хрущову, що в Підволочиському районі упродовж 5-15 січня вбито 12 "бандитів", у тому числі керівника районної боївки Петра Костюка, у Чортківському районі із засідки вбито 2 "бандитів", у Зборівському так само із засідки - 2, у Білобожницькому - 2 вбито і 9 полонено, у Гримайлівському - із засідки убито 9. у Мельниця-Подізьському - 2. У підсумку за 10 днів, згідно вказаного документа, в області було вбісто 98 повстанців, захоплено 57, затримано 45'39. Аналогічні донесення надходили постійно. Вони цікаві ще й тим, що в них називаються прізвища та псевдо багатьох убитих керівників підпільного руху'"10. Ці донесення істориками досі майже не досліджувалися. Сотні учасників бандерівського руху були страчені за вироками відомих "трійок". Автор знає про це також із розповідей, якими з ним ділився вже в 1967 р. уповноважений ЦК КП(б)У і Раднаркому України "по повешению" в західних областях. 1944-1947 рр. були часом інтенсивної депортації сімей учасників підпілля у східні регіони СРСР. Тільки в 1944-1946 рр. було виселено у віддалені райони Півночі й Сибіру: з Тернопільської області - 3780 чол., з Дрогобицької -5272, зі Станіславської - 5590, із Львівської - 5972 чол.141
У Державному архіві Тернопільської області зберігаються свідчення про, так би мовити, внутрішнє виселення населення окремих сіл, де активно діяли бандерівці. Так, наприклад, за постановою Тернопільського облвиконкому від 16 січня 1946 р. виселялися зі своїх садиб усі мешканці сіл Буряківка й Слободка Товстснського району та села Саранчукм Бережанського району. Постанова визначала інші села області та рознарядки на них селянських господарств із репресованих сіл142.
Серед інших причин, що вели до загибелі людей або до їх депортації чи втечі з районів Галичини, були втрати радянських каральних органів, партійного й радянського активу, які сумарно становили кілька десятків тисяч чоловік, а також таємна втеча з регіону членів українського та польського політичного, а згодом і збройного руху опору в Польщу та в західні країни. В окремих місцевостях у 1946-1947 рр. населення жорстоко страждало від голоду. Так, у районі Обертина Станіславської області в цей час від голоду померло 311 чол., у районі Снятина -98 чат. Десятки людей померли в районах Коломиї, Псченіжігна, Коршіва. Городснхи. Гвіздця та інших місцевостей Галичини143.
Автор свідомо звернув головну увагу на умови, що стали причиною втрат населення, на способи й засоби нищення людей німецькими окупантами, радянськими каральними органами та відповідними службами підпільних рухів, а не на скрупульозні підрахунки числа жертв. Він скептично сприймає деякі повідомлення про замучених і вбитих та депортованих людей в роки воєнного лихоліття, зроблені з точністю до однієї особи, рівно ж як і узагальнення до трьох чи чотирьох нулів. На його думку, питання про втрати населення Галичини в 1939-1947 рр. українськими й польськими істориками висвітлене ще недостатньо для того, щоб назвати близьку до дійсності кількість людських жертв. Йому, крім того, видається, що якихось абсолютно точних даних про тих, хто загинув, від чиїх саме рук загинув, за яких обставин пропав безвісті, був репресований, не повернувся з чужини у рідний край, історична наука дати не зможе ніколи.
Автор: Степан МАКАРЧУК