Іван Труш

Фото з “Фотографії старого Львова”

“Літом 1897 року сидів у Стрийському парку на лавці молодий кучерявий мужчина з палітрою в руках і малярськими приборами. Перед ним мрів Львів, сповитий голубою мрякою, немов кадиль­ним димом. Молодий артист силкувався цілими вечорами перене­сти широкий простір, що зеленів і сірів перед ним, на тони красок. Тоді ніхто з прохожих не знав його, не догадувався в нім будучого артиста, а численна юрба гляділа на нього, як на звичайного диле­танта з гарними поривами і намірами. Ніхто не прочував у нім душі, що незадовго нагне хід по білих стежках у царство штуки” Так писав ще 1905 року в львівському “Артистичному вістнику” літературознавець-критик М. Мочульський про маловідомого тоді ентузіаста мистецтва Івана Труша — чудового пейзажиста-лірика, майстра портрета й побутового жанру, одного з найвидатніших та­лантів серед художників України кінця XIX — початку XX ст.

Життя і діяльність Івана Труша пов’язані з рідними землями За­хідної України, з культурним і мистецьким життям Галичини. Тут він став широко відомий не лише як видатний художник-реаліст, що силою свого таланту і художньою творчістю відкрив новий період в українському малярстві Галичини, але також як критик і мистецтвознавець, палкий популяризатор рідного мистецтва, гро­мадський і культурний діяч.

Іван Іванович Труш народився 17 січня 1869 року в с. Висоцьку недалеко від містечка Бродів на Львівщині. Батько Івана Труша був незаможним селянином, а бідне господарство та невеликий шматок землі, на якому доводилось йому тяжко працювати, не могли забезпечити навіть найскромніших вимог селянської сім’ї. А крім старшого сина Івана було в нього ще двоє дітей, яких тре­ба було вивести в люди. Щоб поліпшити матеріальні умови роди­ни, батько почав заробляти кравецтвом, а згодом і зовсім віддався новій професії. Невдовзі він здобув славу доброго майстра. Худож­ник згадував, що батько його був навіть свого роду митцем у цьому ремеслі.

Вихованню старшого сина батько приділяв багато уваги. З дитин­ства він розбуджував уяву ніжного, вразливого хлопчини народ­ними казками, легендами та переказами, прищеплюючи синові палку любов до рідного краю, до народу.

Його чуттєву душу глибоко хвилювала краса розлогих околиць і хвилястих рівнин, позолочених літом ланами спілого збіжжя, озеленених квітучими левадами, замаєних зеленню лісів. Ці просторі рівнини з самітними соснами, з групами дерев на обрію, ці ліси і зруби залишили незабутній слід в пам’яті майбут­нього митця і стали згодом хвилюючою темою багатьох його гли­бокозмістовних поетичних пейзажів.

З перших років навчання у малого Труша почали проявлятися неабиякі здібності до рисунка. У початковій школі молодий хло­пець мріяв про свою подальшу освіту. Батько помітив здібності сина, його палке прагнення до науки і, незважаючи на тяжкі ма­теріальні умови, вирішив віддати його до гімназії. У 1881 році, склавши вступні іспити, Труш був прийнятий до Бродівської гімназії (з навчанням на німецькій мові), де, крім вивчення іноземних та класичних мов і літератури, багато уваги приділялося природознавчим наукам, а також рисункові та малюванню. Труш з молодечим запалом взявся за науку. В чоти­рьох молодших класах він вчив рисунок та малювання акварель­ною технікою. З цих дисциплін він був найкращим учнем у класі. У старших класах (як згадував сам художник) він, на жаль, не мав змоги віддаватися лише навчанню, бо тяжкі матеріальні умо­ви, в яких він опинився після смерті батька, примушували його заробляти на життя.

Крім вивчення програмового матеріалу, який давала гімназія, Труш поповнював свої знання читанням класичних творів антич­ної та світової літератури. У своєму автобіографічному нарисі ху­дожник згадує: “…Тоді я збагнув від відомого автора Корнеліуса Непоса, яке велике значення мають у розвитку людства енергійні, розумні і чесні індивідуальності. Тут вперше зародилась у мене гадка — своїми силами підносити культуру мого народу… Гомер заставив мене поглянути в той бік життя, де виступають могутні духовні і фізичні сили. Тут я перший раз помітив художнє понят­тя реальних подій. Софокл відкрив переді мною моральну склад­ність в конфліктах людських характерів і дій, показав мені, яку велику роль відіграв людський інтелект у художній творчості. І німецька класична література була поважним чинником у моєму духовному, художньому вихованні. Шіллер дав мені своїми дра­мами знамениті зразки художніх композицій і все вабив мене своїми свободолюбивими ідеями. З поетичної творчості Гете віяло філістерством; я його недолюблював. Дуже подобався мені Лессінг своєю дотепною полемікою зі своїми реакційними противниками, як і гуманітарними тенденціями. Знання німецької мови дало мені можливість познайомитися з французькою, італійською і норвезь­кою перекладною літературою” ‘.

Вже на шкільній лаві Труш зрозумів, що задоволення у житті може дати йому тільки мистецтво, що перед ним стелиться новий шлях, мета якого — професія художника. Він усвідомлював, що важким і тернистим буде цей шлях для нього, селянського сина з бідняцької родини. Та любов до мистецтва перемогла всі трудно­щі. Він твердо вирішив стати художником.

У 1891 році Труш виїхав до Кракова — в Академію красних ми­стецтв. Колишня столиця Польщі, старовинний Краків захопив юнака своєю культурою, мистецькими надбаннями та мальовни­чістю стародавньої архітектури. На той час місто було одним з цен­трів мистецької культури. Тут був університет, який мав давні традиції, тут творили кращі митці, гуртувалась передова молодь. Краківська Академія красних мистецтв була одним з кращих ви­щих учбових закладів у тодішній Австро-Угорщині. Завдяки педагогічній діяльності видатних представників польського ми­стецтва тут процвітали реалістичні традиції. Краківська Академія відіграла певну роль і в розвитку західноукраїнського мистецтва: тут одержали освіту ряд митців Західної України. Немалий вплив мала Академія і на розвиток та формування світогляду Івана Труша як художника.

У музеях Кракова молодий адепт мистецтва вперше зустрівся з оригінальними творами видатних майстрів польського малярства, з класичними творами світового мистецтва. Все це мало неабиякий вплив на розвиток художньої культури майбутнього митця, на формування його таланту.

Перебування Труша у Кракові припадає на час своєрідної фер­ментації в польському мистецтві. У тяжкий період політичного поневолення польського народу у розвитку польського мистецтва XIX і початку XX ст. провідна роль належала малярству, яке до-сягло великого розквіту завдяки плодотворній діяльності цілого ряду видатних майстрів.

В силу історичних умов розвиток його був ускладнений. Крім класицизму, що відживав, за свої права боролась романтична те­чія. Поруч з романтизмом в польському царстві чимраз більш життєвим ставав реалізм, який з ростом демократичних ідей в польському суспільстві виявлявся особливо яскраво в творчості окремих митців. На характер польського малярства мали вплив також художні напрямки і течії, які проникали в польське мисте­цтво внаслідок контактів з мистецькими центрами Заходу. Поль­ські художники навчалися у Відні, Мюнхені, а згодом — у Пари­жі, де певний вплив на них мала мистецька культура Франції. Напрямки і течії, що проникали із Заходу в Польщу, проходили через своєрідний фільтр прив’язаності польських митців до тра­дицій рідного мистецтва. Отже, польське малярство зуміло збе­регти своє оригінальне національне обличчя. Роки політичної не­волі, польські повстання знайшли своє відображення у малярстві історичному, зокрема у своєрідних патріотичних поемах Артура Гротгера та Яна Матейка.

У період, коли Труш розпочинав навчання, директором Академії красних мистецтв був Ян Матейко (1838—1893) — видатний представник історичного жанру в польському мистецтві, великий майстер психологічного портрета. Я. Матейко весь час вів бороть­бу з австрійською владою за права Академії, за її існування. Як педагог Матейко був дещо одностороннім: основну увагу він приділяв історичному малярству, вимагаючи, щоб від цього на­прямку “ніколи не відступали” ‘.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Це викликало невдоволення та певне бродіння серед студентів і молодих художників.

На першому курсі Труш навчався у професора Ізндора Яблон-ського2. Здібний педагог, хороший художник, Яблонський вчив студентів точно передавати рух і пропорції людського тіла, звер­тав увагу на докладне відтворення характеру деталей. Добрий знавець античного мистецтва, Яблонський належав до кращих педагогів Академії.

Молодий Труш із запалом взявся до праці і дуже швидко виявив себе найбільш уважним і талановитим серед його учнів. На старших курсах майбутній художник навчався у професорів В. Лущкевича, Ю. Унєжиського та Л. Леффлера. Відомий мистецтвознавець і педагог Владислав Лущкевич 3 багато років був професором Академії. Він працював у галузі історії ми­стецтва. Крім малярства та рисунка з натури, Лущкевич викладав ряд теоретичних дисциплін — історію мистецтва, науку про ху­дожні стилі, анатомію та перспективу. Часто, в позаурочннй час, він влаштовував екскурсії по Кракову з метою ознайомлення студентів з найвидатнішими пам’ятками давнього польського ми­стецтва та для практичного вивчення архітектурних стилів. Труш збагачував свої знання, розвивав художні здібності під керівництвом таких досвідчених учителів, як професор Юзеф Унєжиський4, у якого він навчався малярства з живої натури та малювання натюрмортів, а також Леопольд Леффлер5, який очолював в Академії вищі курси малювання з натури та акаде­мічного акту.

Матеріальні умови молодого художника були скрутними. Це при­мушувало його заробляти на життя малюванням портретів та пей­зажів. Невдовзі Труш вирішив виїхати до Відня для продовження освіти у Віденській Академії образотворчих мистецтв. На приско­рення виїзду мала, очевидно, вплив і та обставина, що в листопаді 1893 року помер багаторічний керівник Академії Ян Матейко. Тимчасово директором був призначений професор В. Лущкевич. У 1894 році Труш прибув до Відня і записався в Академію обра­зотворчих мистецтв як вільний слухач (без права складання іспи­тів). Відвідував він також деякі лекції у Віденському університе­ті, а вечорами працював у бібліотеках. Своєю культурою, мистець­кими цінностями, бурхливим життям столиця Австрії справила на молодого художника незабутнє враження. Після тритижневого перебування у Відні Труш повертається до Кракова. Тим часом директором Краківської Академії красних мистецтв у 1895 році став видатний польський художник Юліан Фалат (1853—1929) — талановитий жанрист, майстер пейзажу. Фалат виявив себе не лише здібним організатором, а й досвідченим педа­гогом і умілим керівником.

Період його праці в Академії — це новий етап у розвитку цього навчального закладу. Фалат не лише реалізував нововведення, а й провадив у життя давні замисли Яна Матейка, які були дуже доречними і корисними. Насамперед він забезпечив Академію кра­щими педагогічними силами. Новопризначені професори, талано­виті художники Теодор Аксентович, Леон Вичулковськпй і Яцек Мальчевський прийшли на зміну старим викладачам — Яблон-ському, Лущкевнчу і Леффлеру.

З їх приходом в Академію проникають нові напрямки та художні течії з Заходу, які у 90-х роках XIX ст. поширювалися в поль­ському мистецтві. Йочався новий період його розвитку. Поряд з реалізмом розквітали такі модерністичні напрямки, як імпресіо­нізм, символізм тощо. Найбільш модним і актуальним у польсько­му малярстві став імпресіонізм, що зародився у Франції і, зро­бивши великий переворот у французькому мистецтві, проник у мистецтво інших країн.

З імпресіонізмом Труш познайомився через твори польських ху­дожників. На польському грунті французький імпресіонізм набув своєрідного забарвлення і у своєму початковому вигляді існував недовго. Його прихильниками були художники Ю. Панкевич і В. Подковінський. Новий учитель Труша — Леон Вичулковський

(1852—1936), учень Яна Матейка, тонкий колорист і видатний графік, частково також знаходився під впливом імпресіонізму: він перейняв від цього напряму ясний, насичений колорит і світлові ефекти. Все це Вичулковський поєднував з дбайливим рисунком і пластикою форм зображуваних предметів, з їх матеріальністю ‘. На заняттях з живопису Вичулковський прищеплював учням інте­рес до багатства і різноманітності кольорів природи при різному сонячному освітленні, вчив їх реально, пластично і матеріально відчувати її форми. 1

Сильна мистецька індивідуальність, Труш поставився до імпре­сіонізму своєрідно. Його захоплювало вміння імпресіоністів пере­давати загальне враження від природи, їхня невимушена, немовби випадкова композиція, ескізна техніка малювання, ясний, наси­чений колорит. Труша не приваблювали якісь вишукані теми або герої з міфології чи старовинної історії. Для нього цікавим було все, що радує і милує око багатством барв, освітленням; його за­хоплювала природа у всій своїй красі, при повному освітленні і повітрі — у так званому пленері, що давало можливість збага­тити та наситити палітру.

Однак Труш не погоджувався з девізом імпресіоністів — передачі суто суб’єктивних вражень від навколишньої дійсності, чисто малярського захоплення ефектними “вирізками” з природи, їхнім кольором і освітленням, сприйнятими в якийсь момент. Молодий митець, який вже в той період намагався правдиво відображати ре­альну дійсність, критично поставився до принципів імпресіонізму на пізнішому етапі його розвитку — безідейної програми “мисте­цтва для мистецтва”, тенденцій до відображення чисто суб’єктив­них відчуттів, до ігнорування суспільних завдань мистецтва.

Незважаючи на сприятливі умови навчання, що склалися в Ака­демії після введених Фалатом реформ, Труша весь час не зали­шала думка про продовження художньої освіти в якомусь із закордонних навчальних закладів. У 1897 році молодий художник, одержавши державну стипендію, виїхав до Мюнхена — столиці Баварії, щоб у тамтешній Академії образотворчих мистецтв погли­бити свої мистецькі знання. Проте його планам і на цей раз не судилося здійснитися, через те що стипендія була йому вручена надто пізно. Не попавши до Мюнхенської Академії, Труш посту­пає до приватної мистецької школи художника Антона Ажбе (1859 — 1905). Ця школа, однак, не могла задовольнити широких запитів молодого художника. Переконавшись, що тут він нічого не навчиться, Труш залишає її і повертається до Кракова. У Краківській Академії в останні роки навчання Труша особлива увага зверталася на пейзажне малярство. Директор Академії Юліан Фалат, сам талановитий пейзажист, організував кафедру пейзажу та доклав зусиль, щоб піднести її на належний рівень. Керівником кафедри був призначений відомий художник Ян Ста-ніславський (1860—1907), уродженець України. Перебуваючи у 1895 році в Парижі, він захопився творами видатних художників-імпресіоністів — Моне, Піссара, Сіслея, що наклало свій відбиток на його творчість. Станіславський проводив заняття з малярства за містом, просто неба, де вчив своїх учнів малювати пейзажі без­посередньо з прпродп — у пленері, звертаючи їхню увагу на ха­рактер даного мотиву, на багатство кольорів у природі.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Під керівництвом Станіславського Труш навчився віртуозно вико­ристовувати ефекти світла і повітря, передавати в пейзажних творах своє глибоке відчуття природи. Успіхи у навчанні пробу­дили у молодого Труша творчий запал, віру у власні сили. Своїми творами він завойовував чимраз більше визнання і учителів, і своїх товаришів. Художню культуру, яку прищеплювали йому Академія і музеї, поглиблювала ще й навколишня природа, яку він спостерігав під час пейзажних студій і мандрівок. Ще навчаючись в Академії, Труш експонував свої картини то на курсових виставках студентських робіт, що влаштовувалися в при­міщенні Академії, то у виставочних залах польського “Товариства прихильників красних мистецтв”., яке було засновано у Кракові 1854 року з метою популяризації польського мистецтва. У Кракові формується і демократичний світогляд молодого мит­ця — Труш приєднується до демократичних кіл молоді і стає членом товариства “Громада”, заснованого українськими студен­тами, що вчились або проживали у місті. Про ці часи художник згадував: “Тут я мав газети і бібліотеку, тут жив я освітнім гро­мадським і політичним рухом— перший раз в житті в товаристві правдивих демократів. Драгоманов мав на нас у багатьох нап­рямках дуже великий вплив і то все актуальний, підтримуваний тижневиком “Народ”, де майже безперервно друкувались його статті” ‘.

Зрозуміло, що на молодого Труша, який не був обізнаний з ре­волюційною російською та українською соціал-демократичною думкою, вплив Драгоманова був великий. При всіх суперечливо­стях у філософських та політичних поглядах, за що його критику­вав В. І. Ленін2, Драгоманов виступав і проти українських буржуазних націоналістів і проти правого крила галицьких москвофілів. Підкреслюючи прогресивне значення спільного роз­витку російського та українського народів, благотворний взаємо­вплив їх культур, Драгоманов у великій мірі сприяв поширенню серед українського громадянства інтересу до російської літе­ратури.

Труш у своїх спогадах вказує, що завдяки Драгоманову він по­знайомився з творами класиків російської літератури: “…3 вели­ким захопленням читав я їх твори, почавши від Гоголя аж до Горького включно”. Художник цікавиться українською класичною літературою, зокрема творами Шевченка і Франка. Труш писав: “…Тут я познайомився з ними ближче. Мої громадські почування скріпилися, наслідком чого появилася жадоба причинитися чим-небудь до зросту поступового руху серед українського громадян­ства, що я пізніше тільки в малій мірі осягнув шляхом прилюдних викладів з ділянки мистецтва і літератури” 3.

У демократичних колах молоді митець зустрівся з Василем Стефа-ником, який, закінчивши коломийську гімназію, вивчав у Кракові медицину. Загальний інтерес до літератури та мистецтва, спільні демократичні погляди та палке бажання працювати для рідного народу назавжди скріпили щиру дружбу між двома селянськими синами.

В Академії Труш познайомився з художниками-земляками Олек­сою Новаківським, який приїхав сюди з далекої Придніпрянщини, та Осипом Куриласом, що прибув з невеликого містечка Щирця поблизу Львова. Всі вони вчилися пейзажного малярства у про­фесора Я. Станіславського і всі разом, після закінчення Академії, працювали у Львові.

У 1897 році Іван Труш закінчує Академію; за кращі роботи він нагороджується бронзовою і двома срібними медалями. Ці наго­роди свідчать про те, що вже в Академії, де навчалося чимало справді обдарованої молоді і до студентів ставилися серйозні ви­моги, Труш вирізнявся своїм неабияким талантом. На жаль, твори Труша часів навчання в Академії нам майже не­відомі. Про цей ранній, академічний період його творчості, а також про художній рівень робіт можуть дати деяке уявлення лише дві-три картини, які випадково збереглися.

Це насамперед цікавий портрет батька художника, майстерно нарисований вуглем. На ньому — погруддя старого селянина з лагідним, розумним обличчям. Голова трохи піднята, обличчя по­вернуте вліво; очі задумливо дивляться в далечінь. Портрет нари­совано з великою теплотою; відчувається, що художник намагався якомога точніше відтворити образ свого батька. Менш цікавий в художньому відношенні портрет молодої світло­волосої жінки в мережаній сукні, з червоною трояндою на грудях. У ньому відсутні стильові ознаки, характерні для творчості моло­дого митця раннього періоду.

Перші пейзажні твори Труша — це етюди або невеликі картини з видами рідних околиць: Бродів, Підкаменя та Висоцька, в яких помітні ще несміливі пейзажні проби. Одним з таких ранніх пей­зажів є етюд лісу в Бродах. Картина зображує зелену леваду, освітлену жовтим промінням призахідного сонця, з густим затіне­ним лісом на дальшому плані. Картина витримана в гармонійній теплій тонації. Незважаючи на деяку технічну недоробленість, картина цікава тим, що художник намагається тут синтезувати образ природи і передає її колорит в сонячному освітленні. Пізні­ші пейзажі виконані вже більш майстерно як колористично, так і технічно.

Після закінчення Академії художник осідає на постійне прожи­вання у Львові, де розпочинає широку мистецьку та громадську діяльність.

Цей перший період творчості Труша — час творчого формування та швидкого розквіту його таланту, коли митець утверджує себе як чудовий пейзажист-лірик, своєрідний співець рідної прпроди, майстер психологічного портрета та побутового жанру. У Львові Труш проживає спочатку у свого доброго знайомого етнографа О. Роздольського. Із запалом взявшись за творчу пра­цю, він щодня ходить до Стрийського парку або на Високий замок і там шукає мотивів для своїх невеличких пейзажів та етюдів. Художника цікавлять мальовничі затишні паркові алеї, травники з квітами, приваблюють барвисті квіти, осяяні лагідним сонцем, він шукає мотивів у природі — ніжних кольорів ранку або теплих своєю гамою тонів заходу сонця.

Не раз молодий митець намагався передати види Львова, що роз­кинувся перед ним ген, вдалині, оповитий сіро-синьою імлою пе­редвечірніх сутінків. На його картинах у яскравому сонячному освітленні ніжаться білі запашні лілеї, червоні маки, жовті півни­ки, стрункі барвисті гвоздики. Художник часто виїздив у той час до Висоцька. Туди манила його своєрідна краса рідних околиць, така близька його серцю і глибо­ко відчута ним ще в юності. В ній шукав він натхнення і мотивів для своїх поетичних пейзажів. Ці ранні пейзажі — види львів­ських парків, околиць та рідних сторін, сповнені глибокопоетичного ліризму,— свідчать про те, що художник надавав великої уваги вирішенню малярських проблем. Уже в той час Труш за допомогою колориту та характеру пейзажу виявляв свій на­стрій, шукав гармонійності тонів та цікавився проблемами світла. Пейзажні твори того часу відзначаються колористичною майстер­ністю.

У цей період Труш починає активно цікавитись культурно-гро­мадським та мистецьким життям Львова. Він налагоджує тісний контакт з демократичними колами української інтелігенції. Прогресивний громадський рух і культурне життя у Львові очолював Іван Франко. Труш, познайомившись з Франком, щиро подружив з ним. Письменник мав великий вплив на дальший роз­виток і формування світогляду молодого митця.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Свідченням тісних взаємин художника з прогресивними колами львівської української громадськості, а також його демократичних поглядів, є два портрети— Івана Франка і Михайла Драгоманова, створені у 1897 році. Обидва портрети виконано технікою гризайлі. Роботи належать до найцікавіших ранніх портретних творів Тру­ша і мають, крім мистецької, також і документальну цінність як портрети видатних діячів української культури. В них уже вияв­лені ті здорові реалістичні основи, які Труш так блискуче роз­винув згодом у галереї своїх портретних творів. Погрудний портрет Франка виконаний з натури. Письменник зображений у розквіті сил. Енергійний поворот голови підкреслює твердість характеру. Художник сміливо моделює обличчя, добре володіє рисунком, вміло використовує світлові ефекти, м’яко, по-малярськи вирішує цілісність, витриману в одному тоні. Трушеві вдалося не тільки передати зовнішню схожість: він розкрив духов­ний світ Франка в період розквіту його обдаровання, волю, рішу­чість і сміливість борця, глибоку внутрішню натхненність. Точний і вірний рисунок, міцна побудова форми виявляють пензель силь­ного і талановитого майстра. Щоправда, тут ще не відчувається технічної майстерності, проте цей один з його перших портретів залишається, мабуть, і до наших днів чи не кращим портретом великого Каменяра.

Композиційно просто задумано портрет Михайла Драгоманова, створений художником вже після смерті вченого. Тут майстерно передано гідність і врівноважений характер портретованого. У цей період Трупі малює багато портретів, у яких ще від­чуваються академічні традиції, навики і прийоми. Водночас у конкретному образі людини художник намагається передати і внутрішнє життя, і зовнішню схожість, те, що типове для даного індивідуума.

Однією з кращих таких робіт є портрет студента В. Старосольського, доброго знайомого Труша, виконаний у 1898 році. Портрет звертає увагу своїм композиційним задумом, глибиною розкриття внутрішнього світу людини.

Цей портрет художник малював при світлі свічки, яке пом’якшу­вало світлотіні. Таким чином митець досяг своєрідної колористич­ної гами. Композиційна структура, колорит та глибина внутріш­ньої характеристики наближають твір до відомого портрета Лесі Українки, створеного Трушем пізніше.

Стародавній культурний центр Галичини — Львів був одним з осередків українського мистецького життя. Тут здавна гуртували­ся і творили кращі митці, процвітали і зберігалися кращі традиції українського мистецтва. Звичайно, це не могло не позначитися на творчому обличчі молодого художника, який в цей час приїздить до Львова. Однак при всьому тому не можна забувати, що форму­вання світогляду Труша проходило в складних історичних умовах, коли австро-угорською монархією подавлялася будь-яка прогре­сивна думка. У другій половині XIX ст., з пожвавленням культур­ного і національного життя в Галичині, розпочався новий період і в розвитку українського мистецтва, що яскраво виявився у фор­муванні нової школи реалістичного малярства. В цей час худож­ники прагнуть до ширшого відображення життя українського на­роду, його побуту, славного історичного минулого: їх хвилюють нові жанри і теми з життя галицького села. Все це надає тогочас­ному українському малярству ідейної глибини, демократичного спрямування та своєрідного національного колориту. Чималу роль у розвитку тогочасного українського мистецтва віді­грали видатні художники — Корнило Устиянович (1839—1903) та Теофіл Копистинський (1844—1916). Обидва митці вчились у Ві­денській Академії образотворчих мистецтв, яка своїм нахилом до традицій класицизму та його канонів залишила певний слід в їхній творчості.

К. Устиянович — багатогранний талант, автор картин побутового та історичного змісту, ряду портретів і монументальних розпи­сів — перший серед художників Галичини збагатив західноукра­їнське малярство новими темами з життя українського народу та його історичного минулого.

Т. Копистинський, видатний портретист, створив ряд картин на теми народного побуту, а також пробував свої сили в історичному жанрі.

І Устиянович, і Копистинський були представниками академічно­го малярства.

Тит Романчук (1865—1911) — талановитий художник, юрист за професією — автор цікавих портретів; малював він також пейзажі і квіти.

З представників історичного жанру заслуговує на увагу Микола Івасюк (1865—1930), який, крім історичних батальних компози­цій, у своїх творах відображав також і побутові картини з життя села, малював портрети і натюрморти. Він добре відчував зображу­вану епоху, сміливо малював людські постаті, вільно компонував багатофігурні сцени. З пейзажистів був відомий Юліан ІІанкевич (1863—1933). Він малював також і портрети та жанрові картини. У картинах релігійного змісту, які він виконував для галицьких церков, Панкевич зображав постаті святих в українському на­родному одязі та вводив у композиції релігійного змісту типи з народу, чим надавав їм подекуди світського і національного характеру.

Тогочасний побут українського села знайшов своє широке відоб­раження в творах художників Степана Томасевича та Олександра Скрутка.

Однак згадані митці, як старшої, так і молодшої генерації, працю­вали відокремлено. У Львові не було в той час жодного товариства, яке об’єднало б їх і дало змогу популяризувати свої твори на художніх виставках.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Справою об’єднання творчих сил західноукраїнських художників та широкою популяризацією образотворчого мистецтва серед гро­мадськості Львова і Галичини із запалом зайнявся молодий Труш. Він уже давно мріяв про те, “щоб чнм-небудь причинитись до зросту поступового руху серед української суспільності”. У 1898 році разом з архітектором Василем Нагірним, художником Юліа-ном Панкевичем та іншими громадянами — ентузіастами мистець­кої справи — Іван Труш засновує “Товариство для розвою руської штуки”. Це була перша професійна організація українських ху­дожників Львова. До складу правління Товариства увійшли В. На­гірний, Ю. Панкевич, І. Труш та ін. Основною метою Товариства була популяризація та пропаганда українського мистецтва, надан­ня матеріальної і моральної підтримки українським художникам, а також забезпечення їх роботою. Товариство мало сприяти даль­шому розвиткові українського мистецтва.

З нагоди перших зборів правління Товариства організовує у Льво­ві першу українську художню виставку, в якій взяли участь пред­ставники старшого (К. Устиянович, А. Пилиховський) та молод­шого (Ю. Панкевич, О. Скруток, С. Томасевич, І. Труш та ін.) поколінь художників. Виставка дала змогу українській громад­ськості вперше ознайомитися з творами Труша—його мальовничи­ми, принадними пейзажами рідної природи, а також з портретни­ми творами. Хоча в цілому виставка далеко не повно відображала художнє життя Галичини, вона свідчила про розвиток західно­українського мистецтва і була першою спробою його популяриза­ції. Іван Труш дав широкі рецензії на цю виставку в українській газеті “Діло” (“З нагоди вистави руської штуки”) і в журналі “Літературно-науковий вістник” (“Перша руська вистава шту­ки”). В обох рецензіях митець висловив свою думку відносно ста­ну західноукраїнського мистецтва (зокрема малярства). Він ви­ступав проти сентиментально-ідилічного зображування побутових сцен, його не задовольняла обмеженість тематики експонованих полотен. Це були, за висловом Труша, “трафаретні, сентименталь­но-патріотичні” зображення без глибокого художнього змісту. З болем він відзначав, що на виставці зовсім були відсутні карти­ни з народної тематики— з життя робітників і селян. Автор писав: “На ній не було видно ані одного етюда типу національного, ані одної сцени з життя народу, хотьби, наприклад, наших незвичайно характеристичних і мальовничих гуцулів” ‘. Ці висловлення яс­краво характеризують прагнення молодого художника, свідчать про правильне розуміння ним завдань мистецтва. Далі він зазна­чає: “Європейські малярі звернулись в останніх літах до краєви­дів і витворили тут річ нову: настрій; се якраз арена для попису української ліричної вдачі. Але на нашій виставці, крім пейзажів І. Труша, в котрих бачимо вже завдаток на все, і, крім непевних, хоч досить значних естетичних інклінацій в тім напрямі Ю. Панкевича, не було нічого, гідного зауваження”

Далі автор відзначає жваве зацікавлення виставкою львівської громадськості і висловлює надію, що перша спроба широкої попу­ляризації українського мистецтва заохотить наших художників до подальшої, ще більш успішної творчої праці. Слід відмітити, що ця перша виставка у Львові не була взагалі першою виставкою творів українських художників Галичини. Українська громадськість вже мала можливість оглянути твори групи українських митців та художників-самоуків ще у 1881 році на господарчо-промисловій виставці в Коломиї. Однак львівська виставка більш широко продемонструвала творчість тодішніх мит­ців і дала деяке уявлення про характер західноукраїнського ма­лярства, про його жанри і тематику.

Важкі матеріальні умови, в яких в більшості своїй знаходились українські митці в Галичині, значно обмежували їх творчі мож­ливості, примушували шукати заробітку в церковному малярстві. До того ж, серед західноукраїнської громадськості, яка ще мало цікавилась образотворчим мистецтвом, а часто і не розуміла його, бажаючих придбати художні твори була дуже незначна кількість. Отже, головним замовником мистецьких творів у Галичині була церква, яка ставила свої вимоги до замовлюваних нею образів, тим самим зв’язуючи творчу уяву художників традиціями релігій­ної тематики та давніми композиційно-іконографічними канонами церковного малярства. Це часто відволікало митців від реальної дійсності і змушувало їх наслідувати зразки минулого. Труш добре розумів, наскільки несприятливими були умови твор­чості галицьких митців, однак не схвалював діяльності художни­ків, які заради заробітку займались церковним малярством. Він вважав малювапня церковних образів чи ікон надто шкідливим навіть для визначних талантів, тому що такий художник “про­щається з впровадженням до своїх творів власного “я”, змуше­ний піддатися всяким формулкам і традиційному звпчаєві церков­ної іконографії, а часто навіть забаганкам зовсім неосвічених в мистецьких справах одиниць”. Через це між Трушем, з одного боку, та Панковичем і Нагірним — з другого (останні працювали в цій ділянці мистецтва і в своїй творчості спиралися на традиції церковного малярства) існувала розбіжність у поглядах відносно ролі українського мистецтва і дальшої діяльності Товариства. І коли “Товариство для розвою руської штуки” (в члени яко­го, крім художників-професіоналів, увійшли малярі-іконописці та церковні різьбярі) у подальшій своїй діяльності стало, по суті, об’єднанням художників-ремісників, Труш вийшов з його членів.

З цього часу він починає ще більш інтенсивно працювати, словом та пером популяризуючи рідне мистецтво. З метою ознайомлення української громадськості з образотворчим мистецтвом читає лек­ції, пише ряд теоретичних та інформаційних статей про мисте­цтво (“З малярської робітні”, “Чи можлива у нас штука”. “Нові напрямки у малярстві”), про німецьких модерністів — А. Бєкліна і А. Шнайдера; друкує статті на літературні теми в українсько-галицьких журналах “Будучність” та “Літературно-науковий вістник”. Труш здобуває собі щораз ширшу популярність вже не лише як обдарований художник, а й як критик, мистецтвознавець, громадський та культурний діяч.

У той час Наукове товариство ім. Шевченка у Львові доручило Трушеві намалювати портрети своїх фундаторів — Олександра Кониського, Дмитра Пільчикова, Михайла Жученка та Єлизавети Милорадович, які були ініціаторами заснування Товариства в Га­личині. У новозасноваиому Товаристві вони бачили інституцію для збереження українського слова. В Музеї українського мисте­цтва у Львові збереглися портрети Д. Пільчикова та М. Жученка. Ці портрети мальовані з фотографій, витримані в скупій колори­стичній гамі сірих і синьо-зелених тонів; пластикою форми і стри­маним колоритом вони наближаються до портретних творів Труша раннього періоду творчості. Художник намагався якнайточніше передати зовнішню подібність персонажів, зважаючи на історико-документальний характер портретів. Особливий інтерес з цього приводу являє “Портрет Пільчикова” — історика, економіста, культурного та громадського діяча. Друг Шевченка і Костома­рова, Пільчиков належав до Кирило-Мефодіївського братства і, здається, був єдиним з його членів, кому пощастило уникнути арешту.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

У цей же період Труш на замовлення Наукового товариства ім. Шевченка малює портрет І. Котляревського.

Психологічно сильним є портрет кардинала Сембратовнча нама­льований в 1899 році для українського товариства “Дністер” у Львові. Він належить до найкращих творів того часу. Портретова-ного зображено в пурпуровій рясі на темно-брунатному тлі, яке чітко підкреслює бліде і виснажене обличчя, що, немов маска, за­стигло в безрусі. Лише темні жваві очі, що проникливо дивляться через окуляри в золотій оправі, худі руки, що спочивають на колі­нах, свідчать про наявність життя в цій літній, аскетичного складу людині. Враження неприступності кардинала посилюється репре­зентативною, непорушною позою, якої надав митець духовнику. Цілість митець трактує більш колористично, зберігаючи при цьому пластику форм і дбайливий, досконалий рисунок. Важливим емо­ціональним елементом в картині є яскравий пурпуровий тон. Чер­воні відблиски від ряси на обличчі підкреслюють його виразність. Художник глибоко розкриває образ представника клерикальної верхівки— його фанатизм, догматичну впертість та деспотичний, консервативний характер.

У 1899 році Труш влаштовує свою першу персональну виставку в залах польського “Товариства любителів красних мистецтв” у Львові, на якій показав 38 своїх робіт — пейзажів, етюдів то­що. Серед експонованих творів було лише два портрети. Тогочасна українська преса та офіційна українська і польська критика дали виставці задовільну оцінку. Той факт, що майже всі картини, призначені на продаж, було розкуплено, свідчить також на її користь.

Іван Франко в “Літературно-науковому вістнику” за 1900 рік надрукував статтю “Малюнки Івана Труша”, в якій дав вірну оцінку виставлених творів; говорячи про творчість митця, він висловив критичні зауваження, назвавши Труша “справді незви­чайним пейзажистом”, та відмітив, що експоновані на виставці портрети (кардинала Сембратовнча та етнографа Боржковського) “найудатніші” з його до цього часу намальованих портретних тво­рів. Характеризуючи творчість художника, Франко пише: “…се правдиві твори штуки, що свідчать про сильну і своєрідну індиві­дуальність автора і приносять честь руському народові. І не забу­ваймо, що се тільки початок, перші кроки ширшої — дай боже, щоб якнайширшої і плідної діяльності. І. Труш — артист зовсім нового у нас типу, далекий від всякої артистичної циганерії і псевдогеніальної зарозумілості. Се чоловік серйозний, що ненастанно працює над собою, пристрасно шукає краси і правди і силкується розширити обсяг своєї штуки” ‘.

У статті, як ми вже згадували, письменник висловив і свої кри­тичні зауваження. Так, зокрема, він вказує на деяку односторон­ність митця: “…в його замилуванні до польських взірців і загалом до польського малярства, в його не тільки практичнім, але й теоре­тичнім нехтуванню історичного і церковного малярства, в його занедбанню жанра, а навіть у трактуванню пейзажа”. “Але сконстатоване сеї односторонності — се не докір для артиста. Кожний сильний і індивідуальний талант — односторонній, любить обме­жити себе, почуваючи границі своєї здібності, але рівночасно кон­центруючи свої сили на тіснішім терені, силкується виповнити його своєю творчістю”. У подальших своїх міркуваннях Франко приходить до висновку, що хоч “…Труш справді малює дійсність”, проте реалістом у звичайнім значенні слова “не міг би його на­звати”.

Не все в природі він уважає гідним свойого пензля; не всюди він бачить красу. Він шукає мальовничих куточків, силкується підхопити певні колористичні .моменти, і хоч не прикрашує природу, але шукає такої природи, яка б подобалася йому. А що його око милується в красках і сильнім освітленні, то й тягнуть його до себе предмети сильно і ярко забарвлені. Звідси походить його предилекція до ситої зелені, до лілій, півоній та гвоздиків”. Далі автор висловлює думку, що не всі малюнки Труша, які експонуються, мають типове, галицьке, бо такі квіти, клумби, доріжки, будяки чи ромени, які зображує митець, можна знайти в кожному куточку середньої Європи.

Характеризуючи творчість Труша, Франко зазначає: “Він шукає колористичного, а не характеристичного”.

Письменник дав глибоку і влучну оцінку творів Труша. Однак слід пам’ятати, що молодий митець ще продовжував пошуки свого індивідуального методу художнього вислову і що на його творчість значний вплив мав імпресіонізм, в той час дуже поширений серед молодих художників.

Позитивна оцінка Франка, як і його критичні зауваження, значно вплинули на подальший розвиток художнього таланту Труша. Заохочений успіхом, він ще більш активно взявся за роботу — і як художник, і як критик, і як громадський та культурний діяч. Надзвичайно важливим, переломним у житті і творчості Труша був рік 1900-й. Митець вперше виїздить на Придніпрянську Ук­раїну — до Києва. Про таку подорож він мріяв уже давно, палко прагнучи налагодити тісні контакти з художниками, познайо­митись із братнім мистецтвом. Реалізувати цю мрію допомогло Трушеві Наукове товариство ім. Шевченка.

Незабутнє враження справив на Труша старовинний Київ і своє­рідною красою давньої архітектури, і зібраними тут скарбами дав­нього мистецтва, і мальовничістю розташування. Ця краса на­дихнула художника на створення ряду монументальних пейзажів та невеликих етюдів.

У Києві Труш налагодив тісний контакт з діячами української культури, з письменниками і художниками. Він познайомився з Лесею Українкою, Миколою Лисенком, з ученим Павлом Жи-тецьким, з художниками Миколою Мурашком і Фотієм Красицьким та з іншими представниками демократичних кіл української громадськості. У цей період Труш малює ряд портретів — Лесі Українки, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, П. Житецького та ін. Знайомство з передовими діячами української культури позитивно позначилося на подальшому формуванні світогляду молодого ху­дожника, зміцнило реалістичні тенденції в його мистецтві. Особливе враження на молодого художника справила Леся Укра­їнка, її полум’яні твори, що закликали народ до боротьби за соціальне і національне визволення. Це знайомство перейшло в міцну дружбу. Через Лесю Українку Труш познайомився з її родичкою — Аріадною Драгомаиовою, майбутньою своєю дру­жиною.

Під час першого перебування у Києві митець відвідав Рисувальну школу художника М. Мурашка. У той час ця школа, яку мате­ріально підтримував відомий київський меценат Іван Терещенко, відзначала 25-річчя свого існування. Мурашко запросив Труша прочитати у школі кілька лекцій. У спогадах про цю школу ми­тець писав: “Ученики рисувальної школи мали звичай малювати багато поза годинами програми школи, а плоди своїх зусиль при­носили для критики до канцелярії директора. Арбітром був голов­но Мурашко, і йому в заслугу треба сказати, що часто пізнавався на талантах, робив не дурні уваги, а що найважніше, своїми вка­зівками не шкодив ученикам”.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Краса природи Придніпрянської України захопила Труша; ху­дожник підготовляє ряд етюдів, точніше, мініатюрних пейзажів, на основі яких згодом створює яскраві монументальні полотна. У цих творах художник поетично передав красу краєвидів При­дніпрянської України, околиць Києва і Дніпра. Труш багато по­дорожує по Україні. Літо він проводить на дачі Драгоманових на Сирці, де створює чудову картину “Самітна сосна”. У цьому ж році він відвідує м. Гадяч на Полтавщині — родинний дім Дра­гоманових; побував також у маєтку Косачів — родини Лесі Ук­раїнки.

Після першої подорожі по Україні Труш повертається до Львова і влітку 1901 року влаштовує другу виставку своїх творів у залах польського “Товариства любителів красних мистецтв”. Крім пей­зажів і кількох портретів, тут експонувалися також перші жанро­ві картини Труша на теми побуту українського села — “Гагілки” і “Великодня процесія”. Експоновані на виставці великі картини “Дніпро біля Києва”, “Могила Шевченка”, “Пам’ятник хрещення Русі” та ряд менших — “Андріївська церква у Києві”, “Ставок між кущами”, “Могила Шевченка” (в іншому варіанті) свідчать про те, що їх автор по-новому трактує жанр пейзажу. Так, замість фрагментів природи, в яких підкреслювалися першопланові моти­ви, він створює розлогі пейзажі з далекою перспективою і обрія­ми, передаючи найбільш характерне та істотне для даного моти­ву. Згадані твори показали, що Труш опрацьовує нові мистецькі теми. Серед експонованих пейзажів художник вперше виставив свої мініатюрні етюди — чудові маленькі картини, принадні своїм колористичним багатством; а портрети Лесі Українки, Аріадни Драгоманової та професора В. Антоновича продемонстрували ви­соку майстерність Труша-портретиста, митця-психолога. Виставка принесла Трушеві широку популярність.

Після виставки Труш знову подорожує по Україні; того ж року, восени, художник вперше їде в Крим і тут серед чудової південної природи малює життєрадісні картини, пройняті ніжним соняч­ним світлом. Митець побував у Алупці, Алуніті, Балаклаві, Сева­стополі, Одесі.

У 1902 році Труш здійснив поїздку до Італії. Художника манив до себе Рим, пам’ятки його античної культури, чудова старовинна архітектура та безцінні скарби мистецтва, нагромаджені у старо­винних палацах, церквах і музеях. У Римі Труш вдруге зустрівся з Лесею Українкою, яка приїхала сюди на лікування. Захоплений мальовничими краєвидами Італії, він малює ряд пейзажів та етю­дів. У Римі митець перебував недовго.

Повернувшись до рідної Галичини, Труш виїздить на Гуцулыцину, вивчає побут гуцулів, збирає матеріали для своїх жанрових картин. Про це ми дізнаємося з його листа до Лесі Українки. На жаль, про цю подорож художника інших матеріалів не зберег­лося.

У 1903 році Труш знову побував на Придніпровській Україні і в Криму. А через рік він одружився з Аріадною Драгомановою. Цей союз сприяв ще більшому зміцненню та поглибленню зв’язків художника з культурними колами української громад­ськості Прндніпрянщини. Подорожі по Україні значно збагатили тематику творів Труша, дали змогу глибше відчути красу рідної землі.

У цей період митець працює в пейзажному, портретному та побу­товому жанрах. В кожному з них він виявляє себе небуденним майстром, але найбільш повно і яскраво проявився його талант у жанрі пейзажу. Пейзажі Труша — це сповнені краси, глибоко від­чуті образи рідної природи.

Пейзажист-лірик, Труш тонко передає в своїх творах настрій, характер і мальовничість краєвидів рідної землі. Його пейзажі хвилюють щирістю, вражають безпосередністю. Труш — тонкий колорист. У своїх картинах він віртуозно оперує колоритом, багатством легких, гармонійних, немов прозорих, теп­лих чи холодних тонів. Колір — важлива емоціональна сторона його пейзажів. У статті “Нові напрямки в малярстві” Труш, ка­жучи про композицію пейзажу, писав: “Зібрати відповідні моти­ви, нарисувати їх вірно і угрупувати за зразком природи — це людина, правильно оформлена, але без життя. Життя в краєви­ді — це колір, який говорить, чи образ має представляти ранок чи вечір, день, погідний чи хмарний, пору посухи чи хвилю після дощу, а навіть показує, чи предмет віддалений на десять кроків ближче чи дальше від глядача”. За допомогою кольору Труш “бу­дував” свої пейзажі, за допомогою освітлення і колориту — пере­давав їх ліричний настрій.

Спочатку він малював невеликі пейзажі та етюди, в яких більшої уваги надавав першоплановим мотивам природи. Проте вже у цих невеликих за розміром творах виявилась виняткова обдарованість художника, тонке володіння колоритом, вміння майстерно вико­ристати ефекти світла і повітря. Окремі пейзажі витримані в холодних тонах, мальовані дрібним мазком (характерна ознака ранніх творів митця). У той час Труш трактує пейзаж досить плас­тично. Згодом пластичні моменти відходять на дальший план, а особлива увага звертається на колоритну побудову картини. У подальшій роботі над пейзажем Труш надає уваги головним елементам. Митець, як справжній реаліст, глибоко підходив до проблеми пейзажу. Він не репродукував бездушно природи, не ко­піював її, а творив свої пейзажі, компонуючи їх, надпхаючн влас­ним відчуттям.

Свої погляди з цього приводу Труш висловив у статті “Фотогра­фія і штука малярства”, де пише: “Краєвид, створений дорогою композиції, має звичайно більше змісту, як, припадком, найдений, тому і більше промовляє до глядачів”.

Ще в ранній творчості Труш створив полотна, в яких відобразив різнорідні мотиви української природи; поїздки по Придніпрян­ській Україні збагатили пейзажну тематику художника. Одна з його найулюбленіших тем — Дніпро. Цей сюжет митець опрацьовував багато разів, розкриваючи могутню красу україн­ської ріки в різні пори року і дня, при різному освітленні. Сила художнього виразу цих пейзажів — у лаконізмі їх композиції. Славнозвісній ріці Труш присвятив ряд картин, етюдів та безліч мініатюрних пейзажів. Найкращим твором на цю тему є велика картина “Дніпро біля Києва” (1910 р.). В ній передано величну красу сивого Дніпра.

Перед нами з узгір’я розкривається панорама широкої піщаної рівнини, по якій спокійно несе свої води могутня ріка. Вона зни­кає закрутами десь на обрії, у синій далині. Сонце вже сховалося за горизонтом, але ясне жовтаве небо ще жевріє ніжними оран­жевими відблисками, насичуючи фіолетово-рожевнм світлом дале­кий краєвид, що немов розпливається в синявій імлі. Сріблясто-зелені води Дніпра міняться рожево-оранжевнмн рефлексами. Велич, спокій і неповторна краса, передані художником з поетич­ним відчуттям, глибоко зворушують глядача. Темна зелень дерев на першому плані підкреслює перспективу й поглиблює враження безмежного, насиченого повітрям простору. Сріблясто-зеленпй тон води колористично пов’язаний з холодною зеленню дерев і теп­лими топами неба. Ясна, ніжна, незвичайно гармонійна колори-і тич па гама посилює ліричний настрій картини. Фактура картини “і.и.ш смілива, ніж у ранніх пейзажах Труша. Митець кладе тут вже більш виразні й ширші мазки пензля, головним чином у ближчих планах пейзажу.

До ряду монументальних пейзажів художника належить велика картина “Могила Тараса Шевченка”, створена художником під впливом вражень від перебування у Каневі в травні 1900 року, коли художнику пощастило відвідати це священне місце у вели­кому товаристві знайомих, в тому числі і видатного композитора Миколи Лисенка, який зацікавив усіх присутніх розповіддю про історію могили великого поета.

Могила поета справила сильне враження на Труша, а етюд, який він намалював тоді, послужив матеріалом для майбутньої великої композиції на цю тему. Запам’ятався художнику і момент прощан­ня з могилою. Ось як описує він його: “Час прощатися з могилою; вже пізно. Вже чарівник-вечір розтопив красу порфіру і ізмараг-да, опала і лазуру, розвіяв її по небосклоні, перелив у Дніпро і обняв тією чудовою симфонією вечірніх красок високий холм, що чорніється від сторони Канева. В широкій далі розтягнувся лагідний енній півсумерк, а поміж того вечірнього туману біліли рідко розсіяні мужицькі хатки. Скали або гори в гострих конту­рах викликають рефлексійне чуття енергії. Глядячи на цей вид, губиться та сила по широких просторах степів, а спокійний синій вечір нашіптує тобі рііі гадок про щастя і волю, будить любов до братів, що живуть по хатах, розсіяних перед тобою, роздумуєш про їх неволю, темноту і приниження.., а в серці постає бажання бачити їх щасливими і відроджену, щасливу, цілу Україну”.

Під впливом цих вражень митець і створив одне з найкращих своїх пейзажних полотен — “Могила Шевченка” 1 (1900 р.). Вечоріє. Присмерк уже сповиває холодною гамою тонів розлогий пейзаж і могилу з хрестом, що одиноко височіє з-поміж групи темно-зелених дерев на тлі енньо-зеленого неба. Останні відблис­ки дня ще слабо жевріють на небі; вологий сірий туман ніжним серпанком сповиває землю, пом’якшуючи інтенсивність кольорів, надаючи природі якоїсь особливої чарівності. Гармонійний, витри­маний в холодних зелено-енніх тонах колорит надає картині лірич­но-сумовитого настрою, а майстерне освітлення, підкреслюючи зе­лений колір трави і синяву хмар на обрії, посилює її емоційність. Твір “Могила Шевченка” було експоновано у Кракові 1902 року разом з іншими творами художника на виставці польського “То­вариства любителів красних мистецтв”.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Цікава картина “Захід сонця в лісі” 2 (1904 р.). Мотив її був на­віяний художнику під час його перебування на Київщині.

З тонким поетичним відчуттям художник передав передвечірній настрій лісу, оповитого наступаючим присмерком. Погляд мимо­волі спрямовується в глибину гаю, де видніється сонце,— найкра­сивіше місце в картині. Вологе, передвечірнє повітря ніби при­глушує гостроту форм дерев, листя і трав, пригашує барвистість кольорів. Якимось величним спокоєм віє від цього тихого лісового закутка. Майстерно відтворив митець сонячне світло, що миготить десь там, в глушині, просіваючись крізь зелене гілля, мов золоти­стий туман, освітлює лісові сутінки. В цьому світлі — все життя краєвиду, всі його чари, поезія і настрій. У цій картині глибокий реалізм поєднується з поетичним ліризмом, а розмах і простота композиції — з витонченістю колориту, витриманого в гармоній­них, глибоких, темно-зелених тонах.

Холодний колорит, техніка малювання дрібним мазком, поступо­вий перехід тонів один в одний та проникнення нижнього кольору крізь верхній — дуже типові для пейзажів Труша раннього пе­ріоду. Картина справляє незабутнє враження.

В ряді невеликих пейзажів та мініатюрних етюдів на київську тематику Труш вміло поєднує пейзаж з архітектурними мотива­ми. До таких картин належать: “Володимирська гірка”, “Пам’ят­ник хрещення Русі”, “Михайлівський собор”, “Андріївська церква” та мініатюрний етюд “Пам’ятник Б. Хмельницькому”. Останній являє інтерес не лише своїм стилем, а й особливою колористичною гамою фіолетових тонів, які досить рідко зустрічаються в той час у палітрі Труша. Ці пейзажі, мальовані безпосередньо з натури,— справжні перлини, де художник демонструє своєрідну палітру тонів, легких і прозорих кольорів. Більшість з цих мініа­тюрних пейзажів — самостійні, завершені твори. У них найбіль­ше виявилося тяжіння митця до осяяних сонцем закутків приро­ди, до її мальовничості, до сонячного світла.

Високою майстерністю відзначаються також принадні кримські пейзажі зі скелями і кипарисами, з квітучими левадами під про­зорим небом, зі спокійною синявою моря.

Природа Криму справила сильне враження на Труша. Ось що пише він з цього приводу в одному з листів до Аріадни Драгома-нової: “В Воронцовському парку, вже над самим берегом моря, в’ється стежка, проста собі, без кипарисів, а принадна тим, що вона відділяється від цілого парку своїм положенням. З одного боку море, з другого,— світ за горами лежить. Тією стежкою люб­лю я вечорами проходжувати, думати про тебе… Сегодня пригля­дався я, як місяць сходив. Уперше мало ного було видно з-за тумана, по хвилі зайшов за хмару цілком, але світив з-поза неї над Ореаидою, кидаючи на море дві довгі сріблисті, ясні стріли. Довго вони лежали біля себе, скермовані вістрям на море. Потім одна ширшала, щораз більше і більше прнближаючнсь до мого берега, темніла, як ширшала, й щезла. З противного боку, від Севастополя, простягався на морі легкий туман” 1. Велику малярську культуру виявив митець у чудовій картині “Кримський берег” 2 — одному з найбільших своїх полотен на цю тему. Художник тонко передає красу і особливий настрій, який викликає глибока синява моря, що ген, на обрії, майже зливає­ться з блакиттю неба. Є різні варіанти цього мотиву. Захоплення природою Криму знайшло тут вияв у ліричній інтерпретації мо­тиву та у вишуканому, гармонійному зіставленні кольорів. Приморські краєвиди, осяяні сонцем околиці Алушти, Алупки, Ба-лаклави, Севастополя знайшли своє відображення і в цілому ряді малих мініатюрних пейзажів, сповнених сонця і колористичного багатства.

Окреме місце в творчості художника цих років займають пейзажі Італії, які Труш малює під час своєї поїздки до Рима. Найбільш популярною серед них є тема Вія Аппія — старовинної римської дороги. Художника дуже приваблював цей мотив. Ось як він пише про це в одному з своїх листів з Рима до Аріадни Драгоманової: “Вія Апиія, яку я малюю, дуже цікава. Повно тут надгробних пам’ятників. Щокрок побачиш новий гріб, новий монумент або якусь руїну здалеку. Тут при дорозі трава, а з неї на кожному місці сторчить то якийсь гзимс, то колона, то мармурова статуя виглядає — там знову рештки якихось хат, то знов в траві лежить статуя без голови і рук. Має воно свою поезію — но як тяжко з того усего зробити пейзаж, щоби відповідав враженню, якого дізнає чоловік, що приходить на “Вія Аппія”! Я уже від кількох днів мордуюся, щоби зложити з того щось вроді артистичної су­цільності, та труди мої увінчені тілько малими результатами”. Вію Аппію художник малював звичайно після заходу сонця чи під час наступаючого присмерку. У цих пейзажах він тонко передавав масивність і своєрідну красу цієї старовинної римської кам’янистої дороги. Відчуття простору передано перспективою до­роги, що веде в незнану далечінь. Обабіч неї — задумливі пінії, стрункі кипариси, руїни старовинних пам’яток. Своєрідну красу сонячної Італії художник відобразив у ряді не­великих пейзажів та етюдів з пініями, кипарисами, мальовничи­ми видами, з мотивами давньої римської архітектури. Дехто з любителів мистецтва і художників називав Труша поетом сонця. І в цьому є, так бп мовити, свій сенс. Митця захоплювали куточки природи, осяяні сонячним світлом. Однак це світло в по­лотнах художника не яскраве, а ніжне й лагідне. Митець промов­ляє до глядача врівноважено і м’яко. Пейзажі його сповнені ти­хого, ліричного настрою. В них відсутні різкі контрасти світла й тіні, надмірна яскравість кольорів.

Труш любив малювати рожеві ранки, гарячі в своїй тонації за­ходи сонця чи настроєві сутінки і ночі. Чіткі форми дерев, скелі, кущі, широкі простори рівршн і лугів немов розпливаються в ледве помітній синявій імлі, що оповиває його пейзажі і надає їм характерної для пензля художника м’якості. Малюючи сонячний пейзаж, Труш уникає глибоких тіней; вони у нього завжди лагідні, прозорі, багаті на відтінки.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Значних успіхів Труш досяг і в портреті — в одній з найскладні­ших галузей живописного мистецтва.

У портреті митець повинен не лише вірно передати риси облич­чя портретованого, зовнішню подібність, але й відтворити його внутрішнє життя, вдачу, характер. Тонкий психолог, Іван Труш у створених ним портретах передає типові риси тієї чи іншої осо­би, розкриває її духовне життя. Траплялося, що художник в обличчі моделі не міг знайти нічого характерного, цікавого, що давало б йому творче задоволення. Такі портрети він звичайно не брався малювати, хоч іноді, для заробітку, змушений був їх малювати.

Дуже цікаві з приводу цього думки художника, які він висло­вив у своїй статті “Фотографія і штука малярства”: “…Віддати вірно чиюсь подібність на папері або на полотні, якими там не було б засобами, значить віддати точно не тільки усі пропорції членів тіла, по крайній мірі лиця, але віддати точно при тілесній індивідуальності форми і кольору, також і духовну індивідуаль­ність людської одиниці” ‘. Труш любив малювати портрети людей, яких знав близько, і знаходив повне творче задоволення, портре­туючи осіб з чітко вираженою індивідуальністю. Персонажі портретів Труша психологічно виразні, сповнені люд­ської гідності.

Композиція портретів нескладна. Однак ця простота — свідчення великої майстерності художника. Персонажі, зображені звичайно погрудно, виступають на нейтральному глибокому тлі. Інколи для оживлення портрета, для більш виразного підкреслення якоїсь його психологічної сторони, митець зображує і руки, які цікаво компонує по відношенню до інших елементів. Ранні роботи відзначаються старанним малюнком, пластичним моделюванням обличчя і фігури.

Найцікавішими з портретів, створених Трушем під час перебуван­ня в Києві, є портрети Павла Житецького, Лесі Українки та дру­жини художника — Аріадни.

Портрет Житецького (1900 р.) — видатного українського літера­турознавця і фольклориста — психологічно дуже виразний. Це, так би мовити, репрезентативний портрет, вирішений в реалістич­ному плані без тенденцій до героїзації чи ідеалізації образу. На портреті — старий вчений, з довгою сивою бородою, повним, сер­йозним обличчям, уважним і задумливим поглядом. Його кремез­на постать пластично вимальовується на нейтральному тлі. Сіро-брунатні тони стриманого колориту гармоніюють з урочистим настроєм і композиційною простотою. Однак у цій колористичній стриманості художник зумів дати безліч відтінків. Портрет Лесі Українки — справжній шедевр у галереї трушівських портретів. Малював його художник з натури 1900 р. У не­великому за розміром портреті митець зумів створити яскраво емоційний образ, що вражає нас силою психологічної виразності, високою художньою майстерністю. Леся Українка зображена в час творчого натхнення. Виняткова сила волі, широта розуму ор­ганічно сполучається з жіночністю і чарівністю. Поетеса тендітна тілом і мужня духом. Прекрасно намальоване одухотворене облич­чя ніби виринає з темно-кармінового тла; в проникливих, трошки затінених очах — лагідність і легкий смуток. Світло, зосереджене більше на ясному благородному чолі, посилює емоційність портре­та. З глибоким темним тлом майже зливається чорна скромна сукня, оживлена білим мережаним жабо. Вишуканий колорит портрета побудований на контрасті ясних тонів з темними. Є ав­торське повторення цього портрета.

В ці роки Труш малює також жанрові картини. Проте побутова тематика в творчості митця не опрацьована так всебічно, як пей­заж. Художник надавав уваги тільки тим темам з побуту україн­ського села, які цікавили його своїм змістом і приваблювали ма­льовничістю. Особливо він захоплювався побутом Гуцульщини, що вабила його оригінальністю звичаїв, барвистістю народного одягу, живописністю жанрових сцен. Ще навчаючись в Академії, худож­ник кілька разів відвідував цей край, зокрема місто Косів. Там він не лише милувався своєрідною красою гірської природи, а й вивчав побут гуцулів, створюючи етюди до своїх майбутніх фігур­них композицій.

Побутові сцени Труш змальовує на тлі природи, живописно поєд­нуючи з нею в єдину гармонійну цілість постаті гуцулів і гуцу­лок у барвистих одежах, а також окремі жанрові епізоди. Щиро і правдиво зображає художник життя українського села, підкрес­лює типове в житті та побуті народу.

Труш вдумливо підходив до питання жанру. Він не копіював дійсності, а аналізував її, творив свої картини, синтезуючи бачене в житті, побуті. Через це митець не виписує точно етнографічних подробиць, не вприсовує окремих деталей. Однак у цьому синтезі етнографізму художник давав найбільш істотне щодо форми, ха­рактеру, кольору. Він сміливо володіє кольором, освітленням, зав­дяки чому яскраво підкреслює настрій у тому чи іншому творі. Природа чудових Карпат захоплює Труша менше, і в картинах на теми гуцульського життя художник надає їй другорядного зна­чення. Сила жанрових творів Труша — в простоті композиції, в лаконізмі художньої мови.

До перших жанрових творів митця належать картини “Гагілки” та “Великодня процесія” — багатофігурні композиції невеликих розмірів. В обох творах художник яскраво зобразив людську юр­бу в русі. Тонко передано барвистість народного гуцульського одягу при сонячному освітленні. Більш нластично подані першо-планові постаті, етюдно — фігури на дальшому плані. Митець влучно підкреслює найбільш характерні риси, особливості побуту, не забуваючи водночас про колористичне вирішення зображува­них сцен у пленері.

У картині “Великодня процесія” відтворено мальовничу сцену старовинного релігійного обряду. Обидві картини художник трактує етюдно, в широкій живописній манері. Тогочасна критика вважала ці полотна далекими від завершення творами, однак уже в них яскраво проглядають ті реалістичні риси, які знайшли свій подаль­ший розвиток у пізніших жанрових творах митця. У цей період творчі умови Труша значно покращали: Наукове товариство ім. Шевченка дало йому приміщення в своєму будинку (вул. Чарнецького, 26). Там, на горищі, була влаштована просто­ра зручна майстерня. Художник поселився в новому приміщенні вже разом з дружиною — Аріадною Драгомановою. Широко осві­чена людина, щира ентузіастка мистецької справи, вона була вір­ним другом і порадником Трушеві. У неї митець знаходив під­тримку і в хвилини зневіри до праці, і в хвилини творчих вагань.

Тепер Труш інтенсивно працює. Чимало уваги він присвячує сво­єму улюбленому жанрові — пейзажу. На основі ранніх етюдів з натури він створює ряд цікавих великих полотен, малює також і невеликі пейзажі.

У 1905 році пожвавлюється і культурно-громадська діяльність Труша: він бере активну участь у мистецькому русі, читає лекції на мистецькі та літературні теми, веде велику просвітительську роботу серед народу і прогресивної української інтелігенції. У цьому ж році, за ініціативою Труша та за допомогою Франка, у Львові засновується “Товариство прихильників української літе­ратури, науки і штуки”, яке об’єднує кращих знавців мистецтва. До завдань товариства входила також популяризація українського образотворчого мистецтва, зокрема народної творчості, серед гро­мадськості Галичини.

У цьому ж році художник створює один з найкращих портретів своєї дружини Аріадни. Молода жінка змальована в сидячій позі;

на її ясному обличчі грає загадкова усмішка, що нібито застигла у хвилину ліричної задуми; погляд уважний і трохи соромливий. Лівою рукою, що плавно висувається з широкого рукава сукні, вона легко торкається обличчя. Рука надає портретовапій ніжності й граціозності, підкреслюючи разом з тим вертикальність композиції; пластикою і кольором вона добре гармоніює з обличчям, на якому грають зелені рефлекси, що падають від її сукні. Темне густе волосся, гарно вкладене у високу зачіску, підкреслює вираз­ність обличчя. Тло нейтральне, коричнюватого кольору з зеленими переливами. Оригінальність композиційного задуму та інтуїтив­не відчуття внутрішнього світу людини поєднуються тут з май­стерністю рисунка і витонченістю колорита. Пластикою форм і старанним рисунком портрет наближається до ранніх творів митця. Цей портрет мав своє спеціальне призначення: художник намалював його, щоб подарувати своїй першій дитині, яка мала незабаром з’явитися на світ. Власником портрета стала старша дочка митця, яка унаслідувала і ім’я матері,— Аріадна. Слід згадати ще про один портрет дружини Труша, створений ху­дожником дещо раніше (1904 р.); він оригінальний за компози­ційним задумом. Своєю появою цей портрет завдячує випадкові. Якось пізно ввечері Труш з дружиною поверталися від знайомих, їхали трамваєм. Аріадна сиділа в кутку вагона. На неї падало світло трамвайних ламп та газових вуличних ліхтарів. На її об­личчі проглядали замріяність і легка втома. Труш, сидячи напро­ти дружини, милувався виразом її обличчя в цьому цікавому освітленні, і в його творчій уяві виникла композиція майбутнього портрета… Наступного дня митець приступив до здійснення свого задуму.

На портреті Аріадна Труш зображена погрудно. На голові чорний капелюх з темною прозорою вуаллю, яка нібито імлою прикриває її обличчя. Художник тонко передав мрійливий задум на обличчі і ледь помітну усмішку на немов застиглих у русі вустах. Блиску­чі темні очі сповнені внутрішнього життя. Майстерно передано освітлення, що грає на обличчі ніжними зеленими рефлексами. Темний колорит побудований на контрасті чорних тонів одежі, сіруватого тла і ясних тонів обличчя. І тут художник виявив себе тонким психологом-спостерігачем.

Тепер більшу увагу Труш приділяє побутовому жанрові. Зокрема, його цікавлять радісні моменти в житті народу. В зображенні їх — у змалюванні побутових сцен, народних звичаїв і барвистого одя­гу митець розкриває невичерпну силу народу, його вічне прагнен­ня до краси, уміння її виявляти. Так він створює одне з найкра­щих своїх полотен— картину “Гагілки”, яка належить до най­більш завершених творів на гуцульську тематику. Картина “Гагілки” зображає один з моментів весняних народних ігор на Гуцульщині. На освітленому сонцем церковному майдані святково одягнені дівчата і молодиці. Теплі оранжеві, жовті і чер­воні тони узористих киптарів, барвистих хусток, вишиваних соро­чок і кольорових спідниць та запасок оживлені лагідним золоти­стим промінням весняного сонця. В центрі рухливої групи прово­диться гра “жучок”. Дівчата взялися за руки, утворили “поміст”, по якому обережно проходять двоє маленьких дівчаток…. Скільки правди, життя і руху в цій сцені! Збоку зображена більш статична група дівчат і молодиць, що спокійно спостерігають за грою. Почуття композиційної свободи вносять першопланові постаті — притулені одна до одної дві дівчинки, що усміхаються, та дівчи­на, яка, нахилившись, уважно розглядає свою одежу. Всі персо­нажі логічно пов’язані між собою дією, вільно схоплені, природно закомпоновані. Сцена, сповнена життя і руху, вражає своєю прав­дивістю. Дія відбувається на тлі весняного краєвиду з ще безли­стими деревами і голубим, повітряним небом, на фоні дерев’яної церкви і сільських хат вдалині. Всі постаті пов’язуються з пейза­жем в єдину гармонійну цілісність.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Художник дав тут реальний узагальнений образ стародавнього народного звичаю, підкресливши в ньому найбільш істотне і ти­пове. Проте сам пейзаж не типовий для Гуцульщини. Картина “Гагілки” витримана в теплій, ясній, майже пастелевій тонації і намальована в широкій, досить сміливій манері, харак­терній для полотен митця пізнішого періоду.

У статті “Нові напрямки в малярстві” Труш висловлює свій погляд відносно відтворення сцени, сповненої руху в пленері. Автор пише: “Кожна особа, як то чинили старі майстри, з такої рухливої юрби, мальована “уцтиво”, з осібна, докладно, а влучена пізніше з окруженням, завмирає під пензлем, роздроблює образ і не віддає того натовпу, того життя і барвності, що бачимо в такій сцені” Далі Труш доводить, що в таких випадках докладність рисунка, комбінування образу з поодиноких студій не допомагає, бо відби­рає правдивість композиції у передачі такої сцени. Автор прихо­дить до висновку, що при малюванні подібної сцени треба володі­ти великим і виробленим почуттям кольору, широким сміливим трактуванням, яке дозволяє художникові забувати, де це необхідно, про поодинокі фігури. У своїй практиці художник дотримував­ся саме такого принципу.

Революційні події в Росії 1905—1907 рр. значно вплинули на під­несення революційно-впзвольного руху на західноукраїнських землях, особливо в Галичині. Прогресивні кола української інте­лігенції, її видатні діячі — Іван Франко, Михайло Павлик та ба­гато інших, борючись за передову народну літературу і реалі­стичне мистецтво, активізували боротьбу і на культурному фронті.

У цей період пожвавлюється культурно-громадська діяльність і Труша. Разом з композитором Станіславом Людкевпчем худож­ник на власні кошти організовує видання першого в Галичині українського мистецького журналу — “Артистичний вістник” (ви­ходив у Львові у “Союзі співацьких і музичних товариств” протя­гом 1905 року). Відповідальним редактором і редактором мистец­твознавчої літератури цього щомісячника був Труш; редакцією музичної частини журналу займався Людкевич. Активну участь у підготовці і доборі літературного матеріалу брав Франко. Труш помістив у “Артистичному вістнику” ряд статей на актуальні та мистецькі теми (критичний матеріал про першу спільну виставку київських і львівських художників у Львові, про необхідність по­будови українського театру та заснування українського музею у Львові тощо).

Заслуговують на увагу такі його статті, як “Фотографія і штука малярства”, “Артистичний орнамент складки”, чи “Естетика лю-дового костюму”, в яких художник висловлює свої думки з питань теорії мистецтва та естетики. На жаль, за браком відповідних фон­дів та через відсутність підтримки з боку громадськості видання журналу невдовзі було припинене.

Іван Труш прагнув до тісного спілкування з діячами культури та художниками Придніпрянської України, до об’єднання творчих сил всіх західноукраїнських художників.

У цьому ж 1905 році “Товариство прихильників української літе­ратури, науки і штуки” влаштовує у Львові “Виставу українських артистів” — першу спільну виставку творів київських та львів­ських художників. Тут експонувалися твори Фотія Красицького, Івана Макушенка, Івана Гальвича, Михайла Жука (побутовий жанр), а також Миколи Бурачека і Віктора Масляникова (пей­зажний жанр); Юліана Панкевича, Модеста Сосенка, Антона Ма-настирського, Євгена Турбацького та Івана Труша. На виставці було представлено і народне мистецтво— київські і полтавські народні тканини, гуцульська різьба по дереву. “Вистава українських артистів” мала великий успіх і стала важ­ливою подією в культурному житті міста.

З приводу цієї виставки Труш написав широку рецензію в “Арти­стичному вістнику” під назвою “Виставка українських артистів”, в якій охарактеризував творчість окремих митців, проаналізував деякі найбільш цікаві твори, дав оцінку експонованих зразків на­родного мистецтва тощо.

Виставка утвердила славу Труша як видатного українського мит-ця-реаліста. Особливу увагу глядачів привернули такі пейзажні твори художника, як “Захід сонця в лісі”, “Кипариси”, “Самітна сосна”, “Гора Кастель у хмарі”, “Вечір в Георгіївському монасти­рі” та багато інших. Крім великих пейзажів, на виставці було представлено також етюди-мініатюри Труша, що відображають чарівну красу сонячного Криму. Ось що писав про них член Наукового товариства ім. Шевченка, любитель мистецтва М. Мо-чульський в статті, вміщеній в “Артистичному вістнику”: “По Криму, по тій країні весни, мандрували російські поети, туди їздив Міцкевич, Заєр, Леся Українка — їх слідами пішов і Труш і зма­лював нам сю чудову країну пишними красками своєї багатої палітри. Ніколи Трушева душа не була так близько сонця, як тут; ніколи його сонце не розсипало такого багатства красок, як на сих малюнках… Коли б мені прийшлося коротко схарактеризува­ти Івана Труша, я назвав би його поетом сонця. Сонце з невичерп­ним скарбом світляних ефектів домінує на кожному його малюнку; сонце йому — ідолом; він його жрець і гучний співак…” ‘. Виставка отримала загальне схвалення широкої громадськості Львова. У пресі з’явилися рецензії. Цікаву статтю про виставку написав польський художник Роман Братковський 2, в якій значну увагу приділено характеристиці творчості Труша. “В останніх ча­сах,— пише рецензент,— він зробився любимцем львівських кри­тиків; на його тему читаємо лише самі панегірики, … щиро зако­ханий в природу маляр, для якого все в ній важне, який вміє надихати свій малюнок якимсь мужеськнм, поважним чуттям, чи то малює безбрежний степ із бур’янами і одинокою сосною, чи ске­лі над синім морем, чи покоравлену вихрами карловату соснину, що висить на схилі піщаної гори. Все таке живописне, що, дивлячись на ці малюнки, ідеш за художником, як за майстром, за вчителем, і настроюєшся так, як він велить”.

Ця стаття — ще один доказ творчого успіху Труша. Вона яскраво свідчить також про позицію, яку митець займав у мистецтві захід­них земель України. Його твори здобули належну оцінку не лише української громадськості, а й польської критики та мистецьких кіл. Картини художника, зокрема пейзажні, стають модними, популярними. Їх купують і чужинці. Отже, зрозуміло, чому картини, призначені на продаж, Труш підписував не лише українською мо­вою, а й латинськими буквами чи ініціалами.

У 1908 році Труш виїздить на два тижні у Венецію. Мальовнича панорама цього старовинного міста з численними водними канала­ми і прегарними будівлями справила на Труша величезне вражен­ня. У листі до дружини (написаному в день виїзду з Венеції) Труш згадує, що бачив майже всю Венецію і не мав часу побува­ти и музеях.

Поїздки до Італії збагатили творчу палітру митця; серед робіт цього періоду все частіше зустрічаються пейзажі та етюди італій­ської природи. У пейзажах Венеції надзвичайно гармонійно поєд­нуються теплі тони споруд із синявою моря і неба; в синтезі цих мотивів передані характерні риси архітектури. Принадні пей­зажі “Венеція” в кількох варіантах; зокрема, художник зобра­жує церкву Сан Джованні з кампанілою (дзвіницею) — чудовий пам’ятник стародавньої італійської архітектури. Ця споруда, що видніється на дальшому плані, грає гарячими, майже кіноварними тонами своих архітектурних мас на тлі сиьного повітряного неба. Часто в італійських пейзажах Труша зустрічаються кипариси. Серед просторої рівнини, замкненої на обрії синявою гір, на тлі прозорого неба здіймаються стрункі і величні дерева. Художник змальовує приморські краєвиди при повному сонячному освітлен­ні або в момент заходу сонця, коли його проміння прорізується крізь густу темну зелень кипарисів.

Італійські пейзажі Труша — це вже інший світ. В них інше сонце, природа пишається дещо яскравішими барвами в порівнянні з деякими меланхолійно-холодними галицькими пейзажами ран­нього періоду творчості митця.

У 1910 році художник з родиною оселюється у власному домі по вул. Обводовій. В цьому досить просторому будинку на горищі містилась майстерня художника, устаткована дуже скромно. В ній не було жодної прикраси для насолоди ока — мольберт, столик, два крісла, канапа, малярська касета з фарбами, велика палітра й пензлі, а на підлозі до стіни, стоси картин і етюдів. Майстерня була ніби другим світом художника; тут він переживав свої радо­щі, клопоти, тут у хвилини зневіри до людей шукав забуття в невтомній творчій праці.

Давнім другом і приятелем дому був відомий львівський лікар Тадей Соловій, великий любитель і ентузіаст мистецтва, щирий поклонник таланту Труша. Він часто ставав у пригоді митцеві чи то доброю радою, чи матеріальною підтримкою. Для Соловія ху­дожник памалював один з найкращих його портретів. Частим гостем в домі Труша був також Франко, який в родинному колі митця і його мистецькій атмосфері знаходив справжній від­починок після творчої і громадської праці. Біля свого дому Трупі влаштував невеличкий город з квітами, кущами тощо. Тут він малював барвисті квіти, невеличкі картини й етюди, які вражають своїм колоритом. Митець знаходився тепер у постійному контакті з природою, де черпав натхнення для пейзажів і великих цикло­вих композицііі (“Луги і поля” і т. ін.).

Серед портретних творів того часу заслуговує на увагу портрет письменника Нечуя-Левицького (1909). Вирішений у чорно-білих контрастних тонах, портрет відображає характерні зовнішні і внут­рішні риси видатного українського письменника. В погрудній фі­гурі, що темною масою виступає на білому тлі, відчувається сво­бода композиційної побудови. Увага митця концентрується на ніби стомленому життям обличчі портретованого.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

У 1911 році Труш виконує кілька ілюстрацій для українського літературно-наукового тижневика “Неділя”, який виходив у Льво­ві. Перша з них — малюнок могили Шевченка — ілюструє статтю М. Возняка “Народний культу Шевченка в Галичині”, надруко­вану в одинадцятому номері. Ілюстрація майже ідентична з його великою картиною на цю ж тему.

Інші ілюстрації до цього тижневика — це вже рисунки олівцем чи вуглем. На першій сторінці сорок третього номера — погрудний портрет письменника Маркіяна Шашкевича, обведенпй рамкою з гуцульським геометричним орнаментом.

Друга ілюстрація — “Гуцулочка біля копійці”. Гуцульська дівчина в узористому кептарику зображена на тлі пейзажу з деревом, на дальшому плані — оборіг-кошиця. Цікавий за композицією і декоративністю форми рисунок “На пасовиську”, де зображені вівці на квітучому лузі. Він дуже характерний для Труша-живо-писця. Згадані рисунки виконані вже в більш імпресіоністичній манері, яка нагадує пейзажі художника пізнішого періоду. Неспокійна творча вдача не дозволяла Трушеві сидіти на одному місці. Любов до природи, палке бажання збагнути її ще глибше спонукали його до мандрівок і подорожей. Художник мріє про оз­найомлення з природою південних, екзотичних країн, головним чином Єгипту, який цікавив його своїми історичними та ми­стецькими пам’ятками, манив яскравим палким сонцем. На таку подорож потрібні були значні кошти. Митцеві довелося продати кілька картин, а частину грошей позичити. Велику допомогу на­дав митцеві Тадей Соловій.

У 1912 році Труш їде до Єгипту. По дорозі він зупиняється в Александрії, а звідси їде в Каїр. Це місто дуже сподобалося Тру­шеві своєю мальовничістю і архітектурою; його увагу привернули гробниці каліфів і старовинна мечеть. Митець побував у Саккарі, де малював одну з найстаріших ступінчатих пірамід фараона Джосера, у Мемфісі, де милувався великою статуєю Рамзеса, в Гізе, де неабияке враження на нього снравили чудові пам’ятки єгипетської архітектури — піраміди фараонів Хеопса, Хефрена і Мікеріна. Тут він малює сфінкса, пише пейзажі та етюди, в яких відображає величні єгипетські храми, статуї та обеліски, пірамі­ди тощо. Створює він і етюди на темп з єгипетського побуту. З Єгипту художник поїхав до Палестини. Він побував у Єрусали­мі, Назареті, біля ріки Йордан. Внаслідок цих подорожей Труш створив ряд цікавих за своїми сюжетами і технікою робіт. Картини на єгипетську та палестинську тематику були свого часу дуже по­пулярними. До цієї тематики Труш повертався неодноразово. У пірамідах, сфінксах, храмах, оазисах, арабських та давньоєги­петських гробницях тощо глибоко передано настрій, красу при­роди і якусь особливу екзотику палкого півдня, його колорит. Труш дуже вдумливо підходив до зображуваної теми. Монумен­тальність, невипгуканість мотивів, узагальнення і лаконічність, стриманість колористичної гами— характерні риси пейзажів цього циклу. Сонячне світло в цих картинах не яскраве, а лагідне; холод­на глибока синява неба гармонійно зливається з теплими тонами жовтих пісків; за допомогою колористичних вальорів художник передає почуття простору піскових пустирів, матеріальність і ма­сивність єгипетських споруд.

До кращих, завершених творів митця належить невелика карти­на “Сфінкс” (1912 р.), надзвичайно проста за композицією. Серед жовтих пісків пустині на тлі синього, дещо яскравого неба мону­ментально височить могутня статуя сфінкса — лева з людським обличчям, осяяна сонячним світлом. Легка тінь від голови ожив­лює фронтально схоплену фігуру. Художник майстерно передав характер природи долини Нілу, гармонійно пов’язавши теплі ко­льори пісків з глибокою холоднавою синявою неба. Колористична стриманість характерна також для ряду невеликих картин — “Гробниці в скелях”, “Єгипетське село” та ін. Подібно вирішена велика монументальна картина “Гробниця біля Гізе” (1912 р.). де скромний архітектурний мотив художник оживив постаттю араба на першому плані та зеленню дерев, що видні-ються позаду завершеної куполом кам’яної гробниці, яка немов розпливається в насиченому сонцем і повітрям просторі. Цікава також жанрова картина “Араб з глечиком”, де постать араба зображено на тлі пустинного краєвиду з пірамідою.

Єгипетські пейзажі Труша з монументальними пірамідами, хра­мами, статуями фараонів і сфінксів — не є тільки точним відтво­ренням видатних пам’яток давнини. Ці величні споруди здаються похмурими свідками важкої нелюдської праці єгипетського наро­ду і рабів, які зводили їх під палючим сонцем гарячої долини Нілу, в умовах жорстокого деспотизму.

Повернувшись з подорожі, Труш у 1912 році виїздить до Києва, щоб узяти участь у першій загальноукраїнській художній вистав­ці, організованій в археологічному музеї. Підготовка до цієї ви­ставки тривала майже десять років. Певного роду підготовчою спробою в цьому напрямі була художня виставка 1903 року в Полтаві та “Вистава українських артистів” у Львові. Київська художня виставка була видатним явищем в культурному і ми­стецькому житті Наддніпрянської України. Майже півсотні художників експонували на ній близько 400 своїх творів. У вистав­ці взяли участь львівські художники І. Труш та О. Кульчицька, яка вперше дебютувала за межами Львова.

Серед учасників виставки були такі видатні митці, як С. Василь­ківський, Ф. Красицький, В. Масляников, М. Жук, Ф. Кричевський, М. Орлов, С. Яремич, О. Афанасьєв та ін. Твори Труша дістали загальне визнання. Перебуваючи в цей час у Києві, Труш познайомився ближче з видатним художником Порфирієм Мартнновичем, якому недуга та важкі життєві умови не дозволяли займатися мистецтвом. Про зустріч з Мартнновичем Труш згадує в статті, вміщеній в літературно-науковому збірни­ку, виданому 1916 року з нагоди 40-річчя літературної діяльності Івана Франка.

Дуже цікаві статті Труша на літературні теми. В них худож­ник виявив себе обдарованим літературознавцем і критиком. У своїх критичних зауваженнях з питань літератури він міркував з позицій передової, демократичної естетики. У статті “Василь Стефаник”, написаній ще в 1909 році, художник глибоко і вірно аналізує творчість цього визначного новеліста української літера­тури. У статті “З області нашої нової літератури”, написаній в 1912 році, митець критикує твори українських письменників-модерністів. Художник-реаліст, Труш виходив з позицій правди­вого відображення життя і природи, він критикував твори літера-торів-декадентів і символістів, які відходили від реальної дійсності. За зразок митець ставить класиків української літератури — Т. Шевченка, І. Франка і В. Стефаника.

На особливу увагу заслуговує також стаття Труша “Альбом ма­люнків Т. Шевченка”, яку художник вмістив у тижневику “Неді­ля” 1911 рік.

Після подорожі в південні країни Труш продовжує свою культур­но-громадську діяльність.

Він у пресі полемізує з тими діячами культури, хто, на його думку, невірно розуміє мету мистецтва та літератури і свої громадські обов’язки. Однак, зусилля Труша гальмувала інертність певної ча­стини тогочасної української інтелігенції, яка байдуже ставилася до творчості і культурно-громадської діяльності митця. Не маючи моральної підтримки, художник поволі усувається від активної громадської праці, від публічних виступів. Всю свою енергію, силу і темперамент він вкладає тепер у своє улюблене мистецтво, в якому шукає розради, і починає ще більш інтенсивно творчо пра­цювати.

Проте, як справжній громадянин-патріот, він не міг залишитись байдужим до справи розвитку української культури і мисте­цтва. Інколи митець відгукується на актуальні питання та події в мистецькому житті Галичини якоюсь статтею або виступає публічно з доповіддю на літературні чи мистецькі теми. Він не зневірюється у своїх силах, твердо відстоює принципи реалізму і не піддається впливу формалістичних течій, які проникають у мистецтво західних земель України на початку XX ст. Перша світова війна принесла тяжкі страждання і горе народові. Сколихнула вона і життя художника, якому тепер доводилось бо­ротися з нестатками і злиднями. У несприятливих творчих умо­вах Труш почуває себе дуже самотнім; він віддається роздумам про суть мистецтва, про його роль у житті суспільства. Все це мало вплив на формування світогляду митця, на зміни, що ста­лися в його художній мові. Пейзажі, портрети, жанрові картини художника базуються тепер на міцній психологічній основі. Його пейзажі, зокрема, стають змістовнішими, глибше передають ду­шевні переживання автора, а окремі елементи в них іноді майже персоніфікуються.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Художник шукає таких пейзажів і мотивів у природі, які найкра­ще передавали б його настрої, переживання. Просторі поля, роз­логі луги, рівнини з самітними деревами, широко, розлиті води рік у його картинах сповнені сумної ліричної задумливості. У циклах картин галицького пейзажу—”Про самоту”, “Луги і поля”, “Життя пнів”, мабуть, найбільш чітко помітна зміна жи­вописної мови художника. Пейзаж він трактує більш узагальнено, гостро характеризуючи окремі мотиви чи моменти в природі; коло­рит полотен теплішає, стає більш інтенсивним, а разом з цим — яснішим і гармонійнішим. У палітрі художника переважають тепер теплі тони — жовто-вохристі, оранжеві і жовто-зелені. У цей період у творчості Труша переважає пейзажний жанр. Крім циклів галицького пейзажу, він малює багато пейзажів і етюдів Львівщини, повторює давні улюблені теми Наддніпрянської Ук­раїни та Криму в нових варіантах, створює чимало пейзажів з видами Єгипту, Палестини, Італії, що користувалися особли­вим попитом серед любителів мистецтва.

Найбільш улюбленим мотивом у нього на той час був мотив “са­мітної сосни”, що належить до великого циклу — “Про самоту”. Одну з кращих картин з цього циклу художник створює в 1919 році.

Вже минає гаряче літо. Пожовкли трави на широкому лузі від палючих променів сонця, відцвіли рослини, а засихаючі будяки вкрилися білим пухом. Серед цього безкрайого лугу сумно височіє самітна сосна, одна-одинока серед цього простору під похмурим небом. Лиш ген, вдалині, видніються зелені верхів’я дерев. Скіль­ки неповторної краси передано в сіро-синявому небі, в просторому лузі, в темно-зеленій сосні, яка сумно простягає своє темне гілля до пожовклої трави!

Художник малює самітну сосну в різні пори року і дня, при різ­ному освітленні. Ось вона стоїть, одинока, серед піщаної рівнини чи серед широкого, порослого зіллям і будяками, степу, далекий обрій якого окутаний сірою імлою; а ось — пишається своєю буй­ною зеленою короною в рожевому світлі ранку; інколи вона — кар-ликувата, покривлена вихрами — звисає з прибережного піщаного обриву над синім морем або простирає своє обламане гілля до на­вислого тяжкими хмарами неба… Іноді ця самітна сосна гнеться під тяжким покривалом пухкого снігу, на якому грають ніжні рожевуваті відблиски призахідного сонця. Часом видніється вона, самітна, на далекому плані чи на обрії серед піщаного про­стору або височіє на зеленому узгір’ї— міцна, пишна і буйна на тлі безхмарного синього неба.

У пейзажах з самітною сосною, так по-різному вирішених у коло­риті, художник шукає такого освітлення і такого настрою у при­роді, які найповніше передали б його особисті відчуття та настрої.

Своєрідним і цікавим є також цикл пейзажів та етюдів під наз­вою “Луги і поля”. Основним мотивом цього циклу є зображення полукіпок і копиць сіна, дуже характерних для краєвиду Гали­чини. Картини на ці теми прості за композицією, багаті за колори­том. Полукіпки митець зображає поодинокими, серед просторих полів і стерні, на окраїні лісу чи віддалік села. В сонячному освіт­ленні вони наче палають теплими жовтими і оранжевими тонами на тлі блакитного повітряного неба. Цікаво передано їх харак­терну форму, вміло підкреслено декоративність та живописність.

До циклу “Про самоту” належать також пейзажі з розлогими рів­нинами і самітними деревами, кущами серед левад, а також піща­ні краєвиди Єгипту в нічну пору при місячному освітленні. Наприкінці 1920-х років Труш багато працює і як портретист. Замовлення на портрети він одержує не лише від приватних осіб, а й від українських галицьких товариств та установ. Як і в пейзажах, у портретних творах того часу помітні зміни в художній мові митця — теплішає колорит, сміливішим стає широ­кий мазок, пензель набуває легкості й віртуозності. Трактуючи портрет у психологічному плані, художник найбільшу увагу звертає на його малярське вирішення та колористичні яко­сті. Палітра Труша відчутно збагачується. Одна з характерних рис тодішнього портрета — зеленаві тіні на обличчях персонажів або на світлому одязі; вони гармонійно пов’язуються із загальним колоритом картини. У подальшому своєму розвитку пластика форм у портреті дещо поступається загальному колористичному вирішенню. Це помітно вже в “Портреті чоловіка” (1919-х років). У портретованого — сиве волосся, худорляве виразне обличчя; художник вміло використав освітлення і колір; картина витрима­на в жовто-вохристих та коричнюватих із зеленпм відтінком тонах.

У 20-х роках художник створює два чудових портрети — М. Драгоманова і М. Лисенка. Портрет Миколи Лисенка є другим варіан­том портрета композитора. У порівнянні з портретом 1900 року він дає більш художньо завершений образ. На темно-вишневому тлі особливо виразно вимальовується міцно посаджена голова з сріблясто-сивим волоссям, енергійне натхненне обличчя; колорит портрета оживлений зеленавими тінями.

У день п’ятих роковин з дня смерті Івана Франка Труш виступив з палкою промовою над могилою письменника, а згодом брав участь у конкурсі на надмогильний пам’ятник великому Каменя­реві.

У цей період художник постійно живе у Львові, лише іноді ви­їжджаючи за його межі для студій пейзажу. Однак Труша весь час не залишає мрія про чергову поїздку в сонячну Італію. Він тепер нічого не публікує, але інтенсивно працює як художник. Митець багато малює на замовлення, не раз повторюючи у картинах давні теми, що мали великий успіх серед покупців; їх віп подавав у нових композиційних варіантах чи в новому колористичному вирішенні. Проте талант митця, його висока художня культура і вимогливість до себе не дозволяли йому, навіть у картинах, на­мальованих наскоро, задовольнятись дешевими ефектами — він завжди залишається на висоті мистецьких завдань. Художник не раз пробував свої сили і в галузі скульптури; так, він виготовив проект надгробного пам’ятника для сина свого близького друга і любителя мистецтва адвоката Бубера. За цим проектом і був побудований пам’ятник на львівському єврейсько­му кладовищі.

Велику увагу приділяє тепер Труш і побутовому жанру. Він про­довжує розвивати невеликий цикл картин “Наше життя”, основа­ний на селянських мотивах, з великим захопленням відтворюючи в ньому теми з життя Гуцульщини. У цих жанрових творах також помітні стилістичні зміни художньої мови митця — простота і яс­ність композиції, лаконізм художнього виразу, тенденція до прав­дивої, реалістичної, але більш синтетичної її передачі тощо. Ство­рюючи жанрові картини. Труш підбирає такі теми, в яких міг би передати своє захоплення мальовничістю одягу, оригінальністю та самобутністю гуцульських звичаїв. Слід зазначити, що як жан­рист Труш виявляє певну поверховість у підході до вибору і роз­криття цих тем. У своїх картинах він майже не приділяє уваги відображенню гуцульських буднів з їх злиднями, турботами і тяж­кою працею.

Одним із цікавих тогочасних жанрових творів є картина “Дві гуцулки”, сповнена оптимістичного настрою. Своїм характером вона наближається до жанрового портрета. На тлі осяяного сон­цем пейзажу — дві гуцульські дівчини. Одна з них — висока, світ­ловолоса, з мрійливим поглядом і привабливим обличчям, друга — маленька, чорнява; вона довірливо притулилась до старшої подру­ги, соромливо і з зацікавленням поглядаючи навколо. Дівочі постаті, м’яко освітлені сонячним промінням, монументально ви­мальовуються на тлі неба з ясними хмарами і зеленої просторої левадп з рядками дерев та сільською хатиною на далекому пла­ні. Теплий колорит підсилює лагідний настрій картини, намальо­ваної сміливо, в широкій манері.

З картиною “Дві гуцулки” тематично перегукується невеличкий жанровий портрет “Гуцульський хлопчина”. Художник з тонким відчуттям внутрішнього світу дитини змалював хлопчика, який несміливо, але з наївною допитливістю поглядає на нас. Виразом обличчя він нагадує чорняву соромливу дівчинку з картини “Дві гуцулки”.

Художпик створює ряд невеликих картин на гуцульську тематику, де розробляє давні сюжети в нових композиційних задумах. Най­цікавіші з них — “Гагілки” і “Весна на Гуцульщині” — етюдно трактовані багатофігурні сцени; своїм характером і колоритом вони наближаються до його відомої великої картини “Гагілки”. Ще більш узагальнено трактовані картпни “Водохрещі”, “Трембі­тарі” та “Гуцульські похорони”. В останній картині художник з глибоким відчуттям передав настрій невеликого гурту людей, що сумно стоять над могилою бідного гуцула. В цих сценах людські постаті, етюдно змальовані на тлі природи, немов вплітаються у форми пейзажу. Більш завершеним є твір “Гуцулки біля церкви”, що тематично пов’язується з картиною “Гагілки”. І тут художник барвистим мальовничим одягом струнких гуцулок акцентує увагу на красі народного побуту.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

У цей період Труш продовжує працювати над циклами пейзажів. Цікавою є історія створення циклу пейзажів “Життя пнів”.

Митець згадує, що якось, ще будучи школярем, він побачив під тином біля садиби сусідів пень, який світив у темряві якимось дивним світлом. Малий хлопчина довго придивлявся до цього над­звичайного явища. Воно справило на нього незабутнє враження. Одним із перших лісових мотивів, який Труш малював, ще навча­ючись у Бродівській гімназії, був саме пень дерева. Тепер художник широко розвиває мотик пня зрізаного чи з.кіма ного хуртовиною дерева, який стирчить із землі десь на узбіччі чи на узліссі. Митець створює цілу серію картин на мотив “пня”, трактуючи його досить пластично і вишукуючи найбільш харак­терну форму та властивий йому колорит. Всі картини вра­жають правдивістю деталей і тонким відчуттям природи. Труш першим з українських художників-иейзажистів розпочав і розви­нув цю тему, маючи па меті оспівати не згасання і загибель дере­ва, а глибше збагнути природу і передати в циклі картин “Життя пнів” різні прояви її життя.

Пейзажний цикл в “Обіймах снігу” — тема, розпочата художни­ком майже одночасно з вищезгаданою (“Життя пнів”). Початок цим невеликим картинам дав сосновий кущик на городі художни­ка, присипаний важким снігом. Освітлений промінням сонця, оди­ноко зеленіє він серед снігової пустелі. Цей сюжет опрацьований у кількох варіантах і нібито перегукується з самітною сосною, що взимку гнеться під сніжним покривом. У цих пейзажах цікаво передано ефекти світла й тіні на снігу.

Є ще одна тема пейзажу, в якій звучить мотив самотності — це тема про старий млин-вітряк. Стоїть він один-одинокий серед про­сторої рівнини, зеленіючої свіжою травою, і простирає свої ста­речі дерев’яні крила до передвечірнього неба. Смуга хмар на обрії закриває останні відблиски сонця. Лише вузенька доріжка ожив­ляє пусту рівнину.

Крім згаданих пейзажних циклів, митець малює краєвиди у місяч­ному освітленні, в яких з поетичним відчуттям передає чарівну красу української ночі. До найбільш характерних належать по­лотна: “Село у місячну ніч”, “Ставок уночі”, “Хата під яблунею”, “Млин уночі”, вирішені в холодній колористичній гамі спньо-і жовто-зелених тонів.

Сповнена поетичного настрою і краси велика картина “Млин уночі”. Із сутінків ночі виринає старий самітний водяний млин, що немов дрімає від старості над спокійним плесом води. Мотив простий, буденний, а скільки поезії і краси відчув у ньому митець, скільки майстерності показав у цьому таємничому, жовто-зеленому місячному світлі, що м’яко осяяло старий солом’яний дах і миршаві дерев’яні стіни млина…

До цікавих нічних пейзажів Труша належать картини “Вулька”, де зображена львівська околиця з фабричним димарем вдалині, і “Місячна ніч над морем”, де майстерно передано мінливість мор­ської води, що грає відблисками місячного світла. Труш захоплювався також малюванням пейзажів Єгипту та Пале­стини в місячному освітленні, розробляючи їх на основі етюдів, створених ним під час подорожі по цих країнах. Відтворюючи архітектурні композиції, він добре використовує художні мож­ливості колориту і ефекти світлотіні на масивних мурах мону­ментальних храмів, на колонах, обелісках, статуях сфінксів та єги­петських божеств. Водночас Труш багато уваги приділяє жанровим картинам на теми єгипетського побуту, що були дуже популярни­ми серед любителів мистецтва. Художник створив ряд полотен та невеликих етюдів з постатями арабів, бедуїнів з караванами, різ­ні сцени з життя народів далеких країн тощо. Людину і природу він подає як щось органічно ціле, єдине. У багатьох випадках жан­рові картини Труша на теми екзотичного побуту мають скоріше характер пейзажів, бо людські фігури на дальшому плані не є тут головним мотивом, а ніби служать для оживлення пейзажу. У по­рівнянні з жанровими картинами на українську тематику, бага­тими своїм колоритом, єгипетські жанрові картини витримані в скупій колористичній гамі нейтральних тонів — вохристих, ко­ричнево- та зелено-сірих. Особливий інтерес являють жанрові картини: “Бедуїн в оазисі”, “Араби”, “Сидячий араб”, “Караван”. “Арабські жінки”. Правдиві, щирі, вони ніби передають безпосе­реднє відчуття дійсності.

1927 рік — завершувальннй період у творчості художника: його талант досягає небувалого розквіту. Пейзажі митця сповнені ліри­ки, наділені глибоким почуттям, у них відчутний нахил до глибо­кого роздумування над природою; художник узагальнено відобра­жає її, підкреслюючи типове і характерне, однак у деяких пейза­жах він більше уваги звертає на колоритну побудову картини, внаслідок чого пластика її дещо губиться; змінюється і спосіб малювання: мазок пензля стає більш широким і вільним; іноді в ньому відчувається деяка нервозність, а деколи він набирає на­віть декоративного характеру.

Труш, шукаючи нових мотивів, часто виїжджає тепер до Брюхо-вичів, Янова і Добростанів, де малює соснові ліси і зруби, узлісся і затишні гаї, зелені поляни і пні дерев, мальовничі закутки при­роди з групами дерев чи сосен в час заходу сонця, коли сонячне проміння, проникаючи крізь густі крони дерев, надає краєвидові якоїсь особливої чарівності. Ці картини, різноманітно вирішені в колористичному відношенні, сповнені глибокого поетичного від­чуття природи. Деякі пейзажі художник вирішує в нейтральній тонації вохристо-коричнюватих тонів, дуже характерних для де­яких пейзажних творів того часу.

Чутливу, поетичну душу митця постійно хвилювала улюблена “самітна сосна”. На протязі багатьох років вона полонила його творчу уяву, а як мотив пейзажу — весь час назрівала, набуваю­чи рис істоти, що живе, відчуває і переживає. В цьому мотиві Труш найбільш поетично передавав захоплення красою рідної природи, свій пастрій та почуття. Художник створює оригінальну композицію “Самітна сосна”, чудову картину задуману, немов триптих *.

Розлога піщана рівнина під хмарним небом простирається аж ген до обрію. На передньому плані цього простору височіє самітна сосна, осяяна лагідним промінням сонця. Стара, але міцна, витри­мала вона в житті чимало негод і хуртовин, а тепер простирає вгору старече своє гілля колись пишної крони до пухких ясних хмар, до безкрайого неба. Віддалік неї сіріє одинокий змиршаві­лий сосновий пень — все, що залишилось від подруги молодості. А на другому боці вже зеленіє свіжий кущик молодої сосонки, що виривається з піскових обіймів на волю до сонця, що дає життя. В картині передано глибокі роздуми митця над життям у природі. Ця картина не повністю закінчена. Вона була призначена для “Національного музею” у Львові2.

Своєрідну красу сосен мальовничих околиць Брюховичів худож­ник розкриває у великому полотні “Сосни”. їхнє верхів’я зобра­жене на тлі голубого погідного неба і вузенької смуги піскового горизонту на другому плані. Ясний колорит підкріплює оптимі­стичний настрій картини. Художник і тут застосовує вільний, ніби декоративний мазок, характерний для того періоду його твор­чості.

У час, коли в польське мистецтво починають посилено проникати різні формалістичні напрямки із Заходу, під вплив яких підпада­ли й окремі західноукраїнські митці, Іван Труш знову виступає за справжнє реалістичне мистецтво. Він розпочинає активну куль­турно-освітню роботу — читає лекції та доповіді на актуальні мистецькі теми, популяризуючи рідне мистецтво серед гро­мадськості Галичини. Велику увагу, зокрема, Труш приділяв освіті шкільної молоді в галузі образотворчого мистецтва. З цією метою він читає спеціально опрацьовану лекцію “Штука і артист”.

У цей період Труш розвиває далі вже відомі пейзажні цикли — “Про самоту”, “Луги і поля”, “Життя пнів”, “В обіймах снігу”, опрацьовує давні мотиви у нових композиційних варіантах або в новому колористичному вирішенні; звертається він і до улюблених тем молодості — пейзажних мотивів Придніпрянщини та Криму. Могутній Дніпро і тепер хвилює художника — він знаходить своє відображення в малих етюдах та великих по­лотнах.

Художник малює також багато пейзажів Італії, Єгипту та Пале­стини, які кожного разу трактує по-новому.

Труш опрацьовує і новий цикл пейзажів під назвою “Єврейське кладовище”. Сюжети картин — старі кам’яні єврейські надгроб­ки, дуже своєрідні й оригінальні своїми архаїчними формами, старовинною орнаментикою та декоративними паписами. Митець трактує їх як першопланові мотиви в пейзажі, змальовуючи старі, змиршавілі, іноді порослі мохом камені на тлі пригаслої або сві­жої зелені чи дерев, вкритих осіннім пожовклим листям. Ці пей­зажі, сповнені ліричного настрою, художник вирішує в такій ко­лористичній гамі, яка б найкраще передавала його почуття і настрій. їхній колорит — лагідний, гармонійний, витриманий зви­чайно в жовто-брунатній або сіро-зеленій тонації. Почуття самотності митець тонко передав у картині “Самота удвох”, ніжна колоритна гама у вохристо-коричневих тонах під­силює її емоційність. На передньому плані зліва — краєвид з пі­щаним урвищем, на якому два деревця: одне — високе, тонке, май­же безлисте, друге — мале, карликувате; вони наче туляться одне до одного у своїй безнадійній самотності. Праворуч — рівнина, окутапа піжним передвечірнім туманом, яка вдалині майже зли­вається з хмарним небом.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Картина виконана в легкій ескізній манері. Цю картину художник дуже любив, і вона постійно знаходилася в його кімнаті. Труш віддавав належне і квітковим мотивам. Квіти він малював звичайно при сонячному освітленні у вільному рості на лоні при­роди. “Братки”, “Настурції”, “Флокси”, “Іриси”, “Півонії”, “Ма­ки” і “Хризантеми” — все це прекрасні правдиві фрагменти з при­роди, сповнені свіжості та колоритного багатства. Художник не любив малювати зрізаних квітів — він намалював лише дві-три картини-натюрморти.

Багато працює художник над портретом. І в цьому жанрі помітні деякі стилістичні зміни, характерні для творчості митця того періоду. Труш продовжує трактувати портрет в психологічному плані, але особливу увагу звертає на його колористичну побудо­ву, на живописне його вирішення і менш дбає про рисунок та плас­тику голови і обличчя. Портрети того часу, мальовані сміливим ескізним, а інколи ніби декоративним мазком, витримані звичайно в нейтральних жовто-коричнюватих тонах. До кращих тогочасних портретних творів належать автопортрет митця і портрет його дочки Аріадни.

Цікаво, зокрема, закомпонований автопортрет. Тут зображена лише голова, яка немов виринав з ескізно трактованого, глибокого, ясно-коричнюватого тла. Труш — середніх літ, обличчя худорляве, суворе, під високим у зморшках чолом — ясні очі; погляд проник­ливий і нібито грізний.

Зміни в художній мові Труша помітні також в його тогочасних жанрових творах. Тепер митець не задовольняється лише пе­редачею мальовничості народного побуту — глибоко вникає він у життя села, виявляючи свої щирі симпатії і співчуття до селя-нина-трудівпика.

Одним з таких творів є картина “Сільський господар” (1933). Зимовий сірий день. На подвір’ї власного господарства стоїть літ­ній селянин без шапки, в кожусі, важко задумавшись над своєю гіркою долею. Його схилена голова, міцна постать чітко вирисо-вуються на тлі зимового пейзажу, від якого віє якимось меланхо­лійним смутком. Лаконічною художньою мовою митець створив типовий образ галицького хлібороба, майстерно поєднавши його з навколишньою природою. Постать селянина наділена емоціональ­ною силою. Небагата колористична гама вохристо-сірих і білих тонів підкреслює сумпий настрій картини.

Працюючи над темами галицького села, художник створює ряд етюдів, а згодом — завершену картину під назвою “Пралі”. Сіль­ські молодиці, які перуть білизну, зображені на тлі сонячного пей­зажу з річкою та узгір’ям. Розміщені на дальшому плані, вопи становлять, по суті, стафаж, який оживляє пейзаж. Ця колоритна картина відкриває цілу серію творів, де в пейзаж вміло і доречно вписані людські постаті. Подібне трактування людських постатей за працею бачимо в картині “Жнива”.

Так, головним мотивом згаданого полотна є полукіпки, а постать жінки-жниці на дальшому плані — нібито другорядний елемент картини.

Опрацьовуючи жанрову тематику, художник і тепер охоче звер­тається до мотивів мальовничої Гуцульщини. Він створює велику картину “Трембітарі”, цікаву за композицією та за колористичним вирішенням.

На тлі гірського пейзажу в час, коли настають сутінки, “трембі­тають” два гуцули — один старий, сивий, у темному сердаку, другий — молодий, чорнявий, в узористому киптарі. В їх постатях у профіль відчутна легка напруга від гри на довгих трембітах, які горизонтально вимальовуються на захмареному небі і створюють єдине композиційне ціле з обрієм зеленої полонини та смугою синіх гір вдалині. Навислі хмари немов підсилюють драматичний і водночас суворий настрій картини. Постаті трембітарів досить плоскі, трактовані майже рівнорядно з пейзажем і пов’язуються з ним в органічну живописну єдність з елементами суто декора­тивного характеру. Колорит холоднавий, манера малювання смі­лива, нагадує ескізну. І тут художник в узагальненому образі відображає типову сцену з побуту Гуцульщини.

У ці роки Труш бере участь у художніх виставках польського “То­вариства любителів мистецтв”, а також експонує свої твори на виставках, влаштовуваних у Варшаві, Кракові та По­знані. У 1935 році Труш експонує свої твори на ретроспективнії’! виставці українського мистецтва в “Національному музеї” у Львові.

В автобіографічному нарисі Труш згадує: “Дуже часто виставляв я свої картини у Львові, а також у Кракові, на невеликій краєвій виставці в Познані, на виставці промислу і мистецтва у Лондоні, на ювілейній цісарській виставці у Відні і на виставці південно­слов’янських художників у Софії” .

Історичне возз’єднання українського народу в єдиній Радянській соціалістичній державі розкриває перед художником нові гори­зонти творчої діяльності. З нагоди цієї епохальної історичної по­дії Труш у 1940 році писав: “Здійснились бажання мого батька, який прагнув злуки з російським народом. Здійснились і мої ба­жання останніх літ — стати громадянином Радянського Союзу” 2. Окрилений здійсненням віковічної мрії про возз’єднання україн­ського народу, Труш з молодечим запалом поринає в культурно-громадську та творчу діяльність. Він стає одним з організаторів Спілки радянських художників у Львові, під його керівництвом готувалася перша виставка творів митців визволеного міста. Митець прагне відгукнутися на історичну подію. В його творчій уяві назрівають цікаві теми, світлі образи про нове життя, що почало розквітати на оновленій землі. Він писав: “Щасливий, визволений, думав я: як громадянинові-художнику відповісти на цей визвольний епохальний акт?

І почув голос з глибини мого почуття, який реальними словами можна виразити: треба готуватися до виставки своїх картин у Києві. Замислився я над вибором картин мотивів, які б символі­зували славну історичну подію об’єднання наших галицьких зе­мель з Радянською Україною, з усіма народами Радянського Союзу”.

Труш починає готуватися до великої персональної виставки. На вшанування епохальної події він задумує створити велику карти­ну, яка мала зображати радянського воїна серед квітів на тлі львівського пейзажу. Це був зовсім новий тематичний задум. Художник-реаліст, лірик, який оспівував природу, звертається тепер до історичного жанру, стає художником-епіком. У 1940 році митець малює один з кращих портретів великого Ка­меняра.

Фото з “Бібліотека українського мистецтва”

Остання його картина — “Кримський пейзаж з скелями”. Це ніби­то спогад митця про одну з ранніх подорожей по східних землях України, спогад про молодість, що повернулася після возз’єднання українського народу. Однак завершити це полотно йому не суди­лося — 21 березня 1941 року великого трудолюба не стало. Персональна виставка, до якої так ретельно готувався художник, була відкрита вже як меморіальна. Виставка широко продемон­струвала перед радянською громадськістю творчість Івана Труша. Художня спадщина митця надзвичайно багата. Підсумовуючи свою довголітню працю, Труш писав в автобіогра­фічному нарисі: “Солідних картин намалював я кільканадцять. Вони продані у Львові. Етюдів мого пензля випродукував я на протязі 42 літ, по скінченні Академії, близько 6000. Річ природна, що не зачислено сюди яких 300 фальсифікатів, підписаних моїм іменем.

Крім того, маю близько 400 етюдів з природи, мальованих в остан­ніх 20 роках”.

Найбільш значні колекції творів Труша зберігаються в Львівсько­му музеї українського мистецтва та у дочки художника — А. І. Труш у Львові, в будинку, де жив і творив митець. Ці полот­на— цінне надбання скарбниці української культури, цінний матеріал для дослідників творчості талановитого українського художника-реаліста.

Ім’я Івана Труша золотими літерами вписане в історію україн­ського мистецтва. Він займає одне з найпочесніших місць серед класиків українського мистецтва — видатних майстрів пейзажу та портрета першої половини XX століття. Під впливом творчості Труша західноукраїнські художники вийшли на широкий шлях справжнього реалістичного мистецтва.

Твори Івана Труша — цінні перлини у величезній скарбниці ук­раїнського мистецтва. Зрозумілі й близькі народу, вони завжди хвилюватимуть наші серця. Іван Труш гаряче любив свій рідний край і народ. Народу він і присвятив все своє життя і талант, всі свої творчі сили та найглибші і найщиріші думки й почуття.

Фото з “Фотографії старого Львова”

Період навчання в академії

Портрет батька художника. Вугіль, папір. 52×39. Львівський музей українського мистецтва.

Жіночий портрет 1894. Олія, полотно. 66×46. Львівський музей українського мистецтва.

Л і с (етюд) .Броди. Олія, полотно. 22×33. Львівський музей українського мистецтва.

1897-1912

Маки. Олія, полотно. 24×44. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет Івана Франка. 1897. Гризайль, полотно. 75,5X52,5. Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка.

Портрет М. Драгоманова. Гризайль, полотно. 87×59. Львівський музей українського мистецтва.

Ставок. Олія, полотно. 65,5X110. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет студента Старосольського. 1898. Олія, полотно. 62×42. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет М. Жученка. Олія, полотно. 60X45. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет кардинала Сембратовпча. 1899. Олія, полотно. 110X90. Львівський музей українського мистецтва.

Вид з купецького сад у. Київ. Олія, полотно. 80 x 47,5. Львівський музей українського мистецтва.

Пам’ятник Б. Хмельницькому. Київ. Олія, картон. 13X23. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет Лесі Українки. 1900. Олія, дошка. 40 x 30. Львівський музей українського мистецтва.

Могила Т. Г. Шевченка. Олія, полотно. 80X147,5. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з обривом. Київ. Олія, картон. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Андріївська церква. Київ. Олія, картон. 15×16,5. Львівський музей українського мистецтва.

Могила Т. Г. Шевченка. Олія, дошка. 15,5X26. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет Павла Житецького. 1900. Олія, полотно. 70×50. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з веселкою. Олія, картон. 8×13. Львівський музей українського мистецтва.

Церква серед дерев. Олія, картон. 16,5X17,5. Львівський музей українського мистецтва.

Сосна під горою. Олія, картон. 13,8X9,9. Львівський музей українського мистецтва.

Михайлівський собор. Київ. Олія, картон. 26X20,5. Львівський музей українського мистецтва.

Кримський берег. Олія, полотно. 102×150. Львівський музей українського мистецтва.

Кипариси. Олія, картон. 10X13,8. Львівський музей українського мистецтва.

Захід сонця. Олія, дошка. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Церква. Олія, картон. 16,5×17,5. Львівський музей українського мистецтва.

Жіночий портрет. 1903. Олія, полотно. 75X45. Львівський музей українського мистецтва.

Захід сонця в лісі. Олія, полотно. 95,5X150. Львівський музей українського мистецтва.

Село. Олія, картон. 13X22. Львівський музей українського мистецтва.

Окраїни Львова. Олія, картон. 9,8×17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж. Олія, дошка. 25X40,5. Львівський музей українського мистецтва.

Кипариси над морем. Олія, картон. 14×9,8. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет дружини в чорному. Олія, полотно. 46 X 38. З колекції А. І. Труш. Львів.

Пейзаж львівської околиці. Олія, картон. 9,7X16,7. Львівський музей українського мистецтва.

Дніпро. Олія, картон. 16,5X26,3. Львівський музей українського мистецтва.

Гагілки (етюд). Олія, полотно. 60X102. Львівський музей українського мистецтва.

Літній пейзаж. Олія, картон. 9,8X17. Львівський музей українського мистецтва.

Кипарисовий гай. Олія, картон. 9,8X17. Львівський музей українського мистецтва.

Осінь в Криму. Олія, картон. 9,9X16,7. Львівський музей українського мистецтва.

Захід сонця. Олія, картон. 10,5X17. Львівський музей українського мистецтва.

Високий замок. Львів. 1907. Олія, картон. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з горою. 1907. Олія, картон. 10,2X21. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет дружини художника. Олія, картон. 46×38. Львівський музей українського мистецтва.

Два хрести. Олія, картон. 15X16,7. Львівський музей українського мистецтва.

Парк на високому замку. Львів. 1907. Олія, картон. 16×17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з тополями. Олія, картон. 10,5X12,5. Львівський музей українського мистецтва.

Південний пейзаж. Олія, дошка. 10X17,2. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з хатою. Олія, дошка. 10×17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з кипарисами. Олія, картон. 9,8X16,8. Львівський музей українського мистецтва.

Венеція. Олія, картон. 9,8X17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж з мечеттю. Олія, картон. 14×9,9. Львівський музей українського мистецтва.

Околиці Львова. Олія, картон. 10×17. Львівський музей українського мистецтва.

Венеція. Олія, картон. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Пейзаж. Олія, картон. 10×17. Львівський музей українського мистецтва.

Венеція. Олія, картон. 10,6X18. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет І. Нечуя-Левицького. 1909. Олія, полотно. 70×52. Львівський музей українського мистецтва.

Кримський берег. Олія, картон. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Кримський пейзаж. Олія, картон. 10X17. Львівський музей українського мистецтва.

Дніпро біля Києва. 1910. Олія, полотно. 107 X 146,5. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет Т. Г. Шевченка. Олія, картон. 48 x 39. З колекції П. І. Ратушного.

На пасовиську. Туш, папір. 15X11. З колекції П. І. Ратушного.

Гробниця біля Гізе. Єгипет. 1912. Олія, картон. 91,5X72. Львівський музей українського мистецтва.

1913-1926

Сосни. Олія, дошка. 11X21,3.Львівський музей українського мистецтва.

Єгипетський етюд. Олія, картон. 17X21. З колекції А. І. Труш.

Сфінкс. Олія, картон. 27X21. З колекції А. І. Труш.

Єгипетське село. Олія, картон. 27X21. З колекції А. І. Труш.

Сидячий араб. Олія, картон. 41×42. З колекції А. І. Труш.

Під селом. Олія, картон. 22X27. З колекції А. І. Труш.

Лебеді. Олія, картон. 17X22. З колекції А. І. Труш.

Берег ріки. Олія, картой. 68X58.Львівський музей українського мистецтва.

Село. Олія, картон. 70X100. Львівський музей українського мистецтва.

Італійський пейзаж. Олія, картон. 72X100. Львівський музей українського мистецтва.

Ріка Йордан. Олія, картон. 43×35. Львівський музей українського мистецтва.

Піраміда в Саккара. Єгипет. Олія, картон. 36X42. Львівський музей українського мистецтва.

Араб в оазисі. Олія, полотно. 76X71. Львівський музей українського мистецтва.

Оливкові дерева. Олія, полотно. 76X71,5. Львівський музей українського мистецтва.

Венеція. Олія, картон. 71X96,5. Львівський музей українського мистецтва.

Кущик шипшини. Олія, картон. 40X32. З колекції А. і. Труш.

Копиці. Олія, картон. 22X17. З колекції А. і. Труш.

Весна на Гуцульщині. Олія, картон. 37X42. З колекції А. і. Труш.

Портрет МпхайлаДрагоманова. Олія, картон. 101X72,5. Львівський музей українського мистецтва.

Хата під яблунею. Весняна ніч. Олія, фанера. 21,5X22. Львівський музей українського мистецтва.

Дві гуцулки. Олія, картон. 101X73. Львівський музей українського мистецтва.

Полукіпки під лісом. Олія, картон. 14X22,5. Львівський музей українського мистецтва.

Гуцульський Йордан. Олія, картон. 37X42. З колекції А. І. Труш.

Трембітарі. Олія, картон. 37X42. З колекції А. І. Труш.

Життя пнів. Олія, картон. 31×41. З колекції А. І. Труш.

Камінь під кущем. Олія, картон. 21X26,5. З колекції А. І. Труш.

Портрет І. Франка. Олія, картон. 99X67. Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка.

Млин уночі. Олія, картон. 86X116. Львівський музей українського мистецтва.

Осінь. Олія, картон. 22,5X13,5. Львівський музей українського мистецтва.

Дніпро. Олія, картон. 16,5X34. Львівський музей українського мистецтва.

Сосна в снігу. Олія, картон. 41X52. Львівський музей українського мистецтва.

Тополі. Олія, картон. 99X69,5. Львівський музей українського мистецтва.

Кипариси. Олія, картон. 98X60. Львівський музей українського мистецтва.

Єгипетський храм. Олія, картон. 98X69. Львівський музей українського мистецтва.

Гуцулки біля церкви. Етюд. Олія, фанера. 67X57. Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка

Скелі над морем. Олія, картон. 57,5X66. Львівський музей українського мистецтва.

Гуцулки біля церкви. Олія, картон. 56×46. Львівський музей українського мистецтва.

Гуцульський хлопчина. Олія, картон. 41X33. З колекції Є. К. Лазаренка. Львів.

Єгипетський пейзаж. Олія, картон. З колекції А. І. Труш.

Копиці збіжжя. Олія, картон. 17X21. З колекції А. І. Труш.

Весна на Гуцульщині. Олія, картон. 37X42. З колекції А. І. Труш.

Пейзаж львівської околиці. Олія, картон. 31×40. Львівський музей українського мистецтва.

Гуцульські похорони. Олія, картон. 37X42. З колекції А. І. Труш.

Рибацькі човни. Олія, фанера. 80X110. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет чоловіка. Олія, полотно. 61X50,5. Львівський музей українського мистецтва.

1927—1941

Дорога в лісі. Олія, картон. 24,5X33,5. З колекції Є. К. Лазаренка. Львів.

Заблудлі кози. Олія, картон. 91X70. З колекції А. І. Труш.

Мертва натура. Олія, картон. 38×47. З колекції А. І. Труш.

Дерева. Олія, картон. 40×30,5. Львівський музей українського мистецтва.

Перший подих весни. Олія, картон. 31×40. З колекції А. І. Труш.

Церковця. Олія, картон. 17X22. З колекції А. І. Труш.

Захід сонця в Брюховичах. Олія, картон. 31X40. З колекції А. І. Труш.

Копиці сіна. Олія, картон. 36 X 42. З колекції П. І. Ратушного.

Полукіпки. Олія, картон. 36×49. З колекції П. І. Ратушного.

З циклу “Ж и т т я пнів”. Олія, картон. 31×41. З колекції А. І. Труш.

Автопортрет. Олія, полотно. 46×38. Львівський музей українського мистецтва.

Лісок в Брюховичах. Олія. Картон. 31X40. З колекції А. І. Труш.

Автопортрет. Олія, картон. 48 X 42. З колекції А. І. Труш.

В ліску. Олія, картон. 31×40. З колекції А. І. Труш.

Самітна сосна. Олія, картон. 56X70,5. Львівський музей українського мистецтва.

Єрусалим. 1928. Олія, картон. 39X31. Львівський музей українського мистецтва.

Карпатський пейзаж. Олія, картон. 39X31. З колекції Б. С. Савроня. Львів.

Сфінкс. 1928. Олія, картон. 61X49,5. Львівський музей українського мистецтва.

Кримський пейзаж. Олія, картон. 16X21. З колекції Б. С. Савроня. Львів.

Вія Аппія. Олія, картон. 72X101. З колекції А. І. Труш.

Оливкові дерева. 1928. Олія, картон. 61×49,5. Львівський музей українського мистецтва.

Єрусалим. Олія, картон. 61×49,5. Львівський музей українського мистецтва.

Арабський селянин. 1928. Олія, картон. 50×39,5. Львівський музей українського мистецтва.

Лісок під Брюховпчами. Олія, картон. 68×55. З колекції А. І. Труш.

Єгипетська пустиня. Олія, картон. 74×105. З колекції А. І. Труш.

Кози. Олія, картон. 17X22. З колекції А. І. Труш.

П е н ь. З циклу “Ж и т т я пнів”. Олія, картон. 44,5 x 55. Львівський музей українського мистецтва.

Сільський хлопчина. 1929. Олія, картон. 48×33,5. Львівський музей українського мистецтва.

Єврейське кладовище. Олія, картон. 46,5×33,5. Львівський музей українського мистецтва.

Іриси на городі. Олія, фанера. 26X33. З колекції Б. С. Савроня. Львів.

Сільський господар. Олія, фанера. 65X102. Львівський музей українського мистецтва.

Сільський господар (другий варіант). Олія, фанера. 58X68. Львівський літературпо-меморіальний музей І. Франка

Хмари. Олія, фанера. 78,5X100. Львівський музей українського мистецтва.

Трембітарі. Олія, картон. 70,5X96,5. Київський державний музей українського мистецтва.

Хризантеми. Олія, картон. 26X20,5. Львівський музей українського мистецтва.

Сосни. Олія, полотно. 78X101. Львівський музей українського мистецтва.

Сосна (триптих). Олія, полотно. 112X200. Львівський музей українського мистецтва.

Самота удвох. Олія, картон. 72X102. З колекції А. І. Труш. Жнива.

Олія, картон. 64×100. Львівський музей українського мистецтва.

В саду. Олія, картон. 72X105. З колекції А. І. Труш.

Страхополох. Олія, картон. 17X22. З колекції А. І. Труш.

Білі півонії. Олія, картон. 46 x 34. З колекції А. І. Труш.

Жовті хризантеми. Олія, картон. 22X28. З колекції А. І. Труш.

Холм Слави. Олія, картон. 22X28. З колекції А. І. Труш.

Ескіз до портрета І. Франка. Картон, олія. 42X35. З колекції А. І. Труш.

Портрет Івана Фрапка. Олія, картон. 70X53,5. Львівський музей українського мистецтва.

Портрет І. Франка (другий варіант). Олія, картон. 60X50. Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка

Кримський пейзаж. Олія, картон. 91X74.

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ

Портрет студента Старосольського. 1898.

Кримський берег. 1902.

Захід сонця в лісі. 1904.

Портрет дружини художника. 1905.

Пейзаж з тополями. 1907.

Венеція. 1908.

Дніпро біля Києва. 1910.

Гробниця біля Гізе. 1912.

Дві гуцулки. 1912.

Гуцульський хлопчина. 1914.

Самітна сосна. 1919.

Полукіпки під лісом. 1919.

Млин уночі. 1920-і роки.

Арабські жінки. 1920-і роки.

Єгипетський храм. 1920-і роки.

Пінії. 1925.

Місячна ніч над морем. 1925.

З циклу “життя пнів”. 1929.

Сільський хлопчина. 1929.

Сосни. 1930-і роки.

Хмари. 1930-і роки.

Самітна сосна. 1930-і роки.

Самота удвох. 1930-і роки.

Кольорові: Портрет Лесі Українки. 1900. Гагілки. 1905. Трембітарі.

Сільський господар. 1933. Самітна сосна. 1930-і роки. Хризантеми.

ЗМІСТ

ІВАН ТРУШ (нарис)

КАТАЛОГ ОСНОВНИХ ТВОРІВ

ІВАНА ТРУША

ПЕРЕЛІК ІЛЮСТРАЦІЙ

Ярослав Иосифович Нановский ИВАН ТРУШ

(На украинском языке)

Редактор Л. Т. Сопільнюк. Оформлення та художня редакція М. М. Ессаулової. Технічний редактор Л. Г. Шейнфельд. Коректор Т. М. Донська. БФ 04151. Тем план. 1967 р. М” 465. Здано на виробництво 9, XI 1966 р. Підписано до друку 13/УІ 1967 р. Формат 70Х90’/і”. Фіз. друк. арк. 5,875 (у тому числі кольоро­вих 0,375). Умови, друк. арк. 6,88. Обліково-видавн. арк. 4,8. Зам. 996. Тираж 5000. Ціна 76 коп. Видавни­цтво “Мистецтво”, Київ, Свердлова, 19. Книжкова ф-ка “Жовтень” Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Київ, Артема, 23а.