ЛІДІЯ КОЦЬ-ГРИГОРЧУК

НЕСТЕРТІ СЛІДИ

Львів – 2008

ІЛАРІОН СВЄНЦІЦЬКИЙ – МУЗЕЙНИЙ ДІЯЧ

Відродження нації немислиме без сильних цілісних особистостей, діячів ренесансного типу зі, здавалося б, надто широкою сферою зацікавлень (часто власне наукових), надто великим обсягом культурницької чи громадської діяль­ності. Саме їм властива здатність бачити “білі плями” в різних ділянках буття своєї нації. Вони ж самі накладають на себе обов’язок повністю або хоч ча­стково ліквідувати ті плями ціною великої праці та самовідречення.

До таких “ренесансних” діячів українського відродження першої половини XX віку належав Іларіон Свєнціцький. Здобули визнання його численні сла­вістичні праці з русистики, білорусистики, сербістики, болгаристики, поло­ністики. Як україніст, він досліджував пам’ятки писемності, історію української мови, українські говірки та говори. Був одним з перших українських палео­графів, першим дослідником українського книжкового орнаменту, взагалі видат­ним знавцем української рукописної та друкованої книги. Він написав і перші праці, присвячені дослідженню української специфіки нашого станкового се­редньовічного малярства, зокрема іконопису західної частини України, па­м’ятки якого тут порівняно добре збереглися. Як першовідкривач, проклав славістам, книгознавцям та мистецтвознавцям нові дороги до дальших, по­глиблених студій.

А проте більшість цих праць Іларіона Свєнціцького, як і інших дослід­ників, не могла б постати без доконечно потрібної джерельної бази. У ство­ренні такої тоді унікальної для України, дуже багатої джерельної бази особлива заслуга І. Свєнціцького як музейного діяча, організатора й директора Національного музею у Львові.

З проблемами музейництва ознайомився Іларіон Свєнціцький ще в юнацькі роки. Закінчивши гімназію і вступивши до університету, мусив самотужки заробляти на освіту і прожиток: описував рукописи й першодруки бібліотеки Народного дому, складав опис пам’яток Музею Ставропігійського інституту1. Ця праця заохотила студента, а потім і випускника математичного факультету Львівського університету до славістичних студій. Задля цього подався до Пе­тербурга. Тут його вчителями стали такі відомі вчені, як О. Шахматов, О. Соболевський, Ф. Корш, В. Ламанський та інші. У Віденському університеті підготував під керівництвом видатного славіста В. Яґича й захистив док­торську дисертацію про діяльність Максима Грека.

До Львова повертається вже високоосвіченим спеціалістом, здатним кваліфіковано добирати, оцінювати за їхньою вартістю (мистецькою, бібліо­течною тощо), атрибутувати й досліджувати пам’ятки.

Громадськість Львова знала вже Іларіона Свєнціцького. В минулому при­хильник москвофільства, він свідомо зрікся москвофільських ілюзій та при­єднався до українських патріотичних сил. Брав участь у боротьбі за український університет у Львові.

На початку 20-х років був співорганізатором та одним із провідних викла­дачів таємного Українського університету. За цю діяльність його позбавлено праці у львівському Університеті Яна-Казимира. Згодом поновлений там на посаді приват-доцента, він допомагає талановитим українським студентам, добиваючись для них стипендій та влаштовуючи на роботу в Національному музеї.

Для Іларіона Свєнціцького як музейного діяча визначальним став 1905 рік. Наприкінці того року взяв його митрополит Андрей Шептицький за свого “помічника”, а фактично кустоса Церковного музею.

Уже зібрані на той час заходами митрополита експонати (близько 5000) – зародок майбутнього великого музею – розміщувалися в п’яти досить про­сторих кімнатах, перероблених із митрополичої возівні на подвір’ї біля церкви Св. Юра у Львові. І не припускав тоді засновник, що кладе підвалини установи, яка саме завдяки тому “помічникові” стане одним з найвеличніших храмів української культури.

Під ту пору Львів уже мав три українські музеї – Народного дому, Ставро­пігійського інституту, Наукового товариства імені Шевченка, але жоден з них не був самоуправним, тобто спрямованим тільки на реалізацію властиво му­зейних програм: були додатками до інституцій, при яких формувалися.

Серед іншого перед І. Свєнціцьким у Церковному музеї, що його митро­полит хотів зробити зразковим, були поставлені такі першочергові завдання: доповнити відділ кириличних стародруків і рукописів, а також документів українського походження й збірку ікон; періодично виїжджаючи в села, знайо­митися з українською старовиною, реєструвати пам’ятки цієї старовини та збирати все, що гідне збереження, якщо є загроза його знищення. Так одразу Церковний музей ставав першою у Львові самостійною українською музейною установою з власним персоналом і власною музейною програмою дій, що передбачала, крім збору пам’яток, також їх консервацію та опис.

Враховуючи фінансові потреби музею, який швидко розростався, митро­полит придбав і подарував музеєві три чиншові будинки. У 1908 році створено кураторію, що складалася з представників церковної влади і вчених фахівців, включно з директором музею. Тоді ж і зареєстровано музей – уже як ювілейну фундацію “Національний музей у Львові, заснований Митрополитом Андреєм графом Шептицьким”.

Постійне зростання музейних збірок змусило засновника придбати для їх зберігання та експонування більше приміщення. Ним став будинок на вул. Мохнацького (нині – Драгоманова), 42. Тут уже міг директор розмістити наявні фонди та почати складати плани дальшої розбудови музею на його просторому подвір’ї.

Тоді були вже впорядковані фонди: рукописів і першодруків, цінних доку­ментів, ікон, старовинної зброї, тканин, золотарства, етнографії та народного орнаменту, археології, нумізматики, а також підручна бібліотека з мистецтво­знавства.

Були тут дари фундатора музею, різних, у тому числі й видатних, діячів, депозити й численні закуплені пам’ятки, що їх дуже часто доводилося роз­добувати, долаючи нерозуміння певної частини громадянства, яка чи то недооцінювала ролі церкви в культурному житті поневоленої нації, чи вбачала слов’янофільство, а то й москвофільство в зацікавленні працівників музею контактами з іншими слов’янськими народами в культурно-мистецькій царині. З другого боку, закидалося організаторові музею надмірне захоплення україн­ськими пам’ятками. Тож потрібні були надзвичайна витримка, наполегливість і завзяття І. Свєнціцького, щоб попри все здійснювати задумане.

Пам’ятки колекціонувалися згідно з точно визначеними критеріями добору й оцінки їх. Сам директор і його працівники галицьким бездоріжжям початку XX віку добиралися до найглухіших закутків краю, обходили й об’їздили безліч сіл.

Там, в убогих хатах, на горищах або в старих скринях могли ще зберігатися високохудожні пам’ятки українського народного мистецтва, а на дзвіницях чи попід церквами ще могли стояти винесені туди на загладу надто старі, отже вже не потрібні в церквах, давні ікони та інші речі церковного вжитку, що їх не встигли спалити селяни. “Кілько то прецінних ікон згоріло по селах! – як то старий церковний звичай велів, щоби не була в поневірці свята річ”, – жалкував митрополит Андрей Шептицький. А згадуючи про часи формування музейних збірок і про тодішню еволюцію в поглядах на українську ікону, писав: “Зразу, правдоподібно, ми в цих старих іконах цінили тільки вік. Доперва дуже по­вільно і довгим процесом вивчення дійшли ми до оцінення мистецьких прик­мет нашої старої ікони”.

Так поступово вдосконалювалися й уточнювалися початкові критерії оцін­ки творів українського середньовічного мистецтва (і не лише середньовічного) та прокладалися шляхи розвитку українського музейництва. Цінність ікон визначалася вже не тільки їхньою давністю чи високими якостями профе­сійного виконання (ікони могли виконувати й народні майстри), а й талано­витістю малярів і місцем цих творів в історії іконопису в Україні.

У зборі пам’яток використовував І. Свєнціцький також інші можливості. Майже щомісяця звітував у пресі, найчастіше в популярній газеті “Діло”, про одержані музеєм дари, називав дарувальників. За прикладом основного жерт­водавця, яким був митрополит Андрей, пішли й інші галицькі інтелігенти, сприяючи збагаченню збірок Музею.

Уже в 1913 році фонди Національного музею були такі багаті й впоряд­ковані, що цей заклад можна було відчиняти для відвідувачів.

Іларіон Свєнціцький залишився вірним музейництву і за надзвичайних обставин війни, коли в 1915 році з наказу окупаційної російської влади його як заручника вивезли до Києва. Заступали директора в музеї А. Павлик (сестра Михайла) та М. Чубатий. Не без гумору згадує М. Чубатий про повернення в лютому 1918 року свого керівника: “У музей заїхав він, як який лубочний торгівець книжок та антиків у Києві на Подолі. Чого він тільки не навіз? Всякого добра була повна долівка та столи – були там старо- та молододруки, поламані хрестики, гапти, ікони. А все було безмежно цінне та безмежно вартісне. Я вірив на слова magistri. У кожній рисці бачив він вдесятеро стільки, що я та всі видючі люди. Окрема порода людей, думав я, ці музейники. Було що описувати на цілу весну аж до кінця літа”.

Щоб визначити для себе мету, засоби та способи музейницької діяльності, мусив І. Свєнціцький закласти спочатку її наукову основу: детально озна­йомитися з суттю й проблемами музеології у світі, що допомогло б краще зрозуміти специфіку та проблеми українського музейництва. Поступово форму­валося музейницьке кредо директора Національного музею. Свої міркування з проблем музейництва він висловлював у публікаціях: “Дещо про церковну старину” (Нива. – 1908), “Бережім рідну старину” (Діло. -1913. – Ч. 67), “Про охорону рідної штуки” (Діло. -1918.-Ч. 211,212) та в оглядових статтях, що стосуються становлення й розвитку Національного музею у Львові.

Синтезовано виклав І. Свєнціцький свої погляди на проблеми музеології та на специфіку й перспективи розвитку українського музейництва в праці “Про музеї і музейництво. Нариси і замітки”, виданій 1920 року у Львові з нагоди п’ятнадцятиліття Національного музею. Автор присвятив її засновникові На­ціонального музею митрополитові Андреєві, додаючи до присвяти й такі слова: “…живим спомином величного діла нехай буде отся книжечка”. В ано­тації до видання вчений висловив надію, що “як перша спроба в області музеології, цієї мало обробленої на Вкраїні дисципліни, ся книжечка складена в 20-ліття музейної праці автора – сповнить своє завдання, коли дасть привід до створення українського музейництва”.

У невеликому розділі “Інвентаризація, книговодство”названо діловодні книги, які слід вести в музеї (інвентар обладнання, книгу приросту, каталоги відділів, інвентар особливостей – коли окремі предмети особливо важливі, інвентар дублетів і дефектів). Зазначається, що описувати речі треба за вже відомими зразками, зважати на первісні для даного предмета й привнесені особливості. Вписана в каталог річ повинна мати музейний знак, що також вноситься до каталогу. До музейного діловодства належать ще протоколи нарад і ухвал, журнал канцелярії, журнал каси, журнал майстерень і відділів, книга гостей музейних відвідувачів, літопис установи і книга почесних гостей.

Вміщений у праці окремим розділом “квестіонар”мав полегшити музей-никам історично-археологічне, народописне й культурно-національне обсте­ження краю, а наведені в розділі “Підручна бібліотека” найважливіші відомості про фахову літературу – скомплектувати музейну книгозбірню.

Останній розділ – “Розвиток Національного музею у Львові за 15-ліття 1905-1919 р. ” – це властиво звіт І. Свєнціцького як організатора й директора цього закладу.

Такою була перша україномовна праця з музеології, що містила конче потрібні нашим музейникам тоді – за часів становлення музейної справи в Україні на наукових засадах – фахові знання.

Добре вивчивши стан музейництва у світі, І. Свєнціцький реально уявляв можливості розвитку українського Національного музею. “Пригадую собі, -пише в спогадах працівник цієї установи І. Черняк, – як іноді говорив він до мене: “Постарайтесь за гроші, а наш музей буде кращий за світові музеї”. Ураховував тоді директор свої, перевірені вже практичною діяльністю, мож­ливості знавця й ентузіаста музейної справи, а також можливості сформованого ним колективу працівників.

До прикмет Іларіона Свєнціцького як керівника належало його вміння добирати співробітників і створювати натхненну атмосферу праці. Недарма відомий мистецтвознавець Вадим Щербаківський уважав роки, проведені на посаді в Національному музеї, одними з найщасливіших у своєму житті. “Там була моя праця в радості і радість у праці. Я почував ніби крила за плечима”, – згадував він.

Тож і не дивно, що саме Національний музей у Львові сприяв діяльності (а почасти й становленню) таких подвижників української культури, як Михайло Бойчук, Марія Фуртак-Деркачева, Ярослава Музика, Богдан Кравців, Ірина Гургула, Михайло Драган, Петро Холодний (старший), Володимир Пещан-ський, Вадим Щербаківський, Ярослав Пастернак.

Добір сумлінних і кваліфікованих працівників, постійна турбота директора про їх фахове й наукове зростання, увага до творчих досягнень – усе це ство­рювало умови для цікавих досліджень, що здебільшого й публікувалися музеєм, який розгорнув широку видавничу діяльність. З ініціативи І. Свєнціцького засновано серійне видання “Збірки Національного Музею у Львові”. Видру­кувані праці, до яких додавалося резюме європейськими мовами, високо оці­нювала мистецтвознавча й музейницька громадськість не тільки України: на окремі випуски “Збірок” не раз відгукувалася й закордонна преса. Закор­донним ученим, які цікавилися проблемами української культури, доступними були й виголошені їхніми рідними чи знаними їм іншими європейськими мовами виступи І. Свєнціцького на міжнародних конгресах у Відні, Празі, Стокгольмі, Софії, Брюсселі, Варшаві. Так науковий світ дізнавався про проб­леми української культури, а водночас про Національний музей у Львові та його осяги. Зрештою, Іларіон Свєнціцький випустив низку своїх праць німецькою, російською, французькою та польською мовами.

До музейницької тематики звертався він і в таких працях, як “Музеї і книгозбірні сучасної України” (Львів, 1927), “Рrаса muzealпа” (Варшава, 1933) та в цілій низці надрукованих переважно в газеті “Діло” статей про біжучі справи Національного музею. Великий матеріал про діяльність Національного музею містить його стаття, оприлюднена в ювілейному збірнику до двадцятип’яти­річчя цього закладу, а також місячні, а згодом річні звіти, друковані спочатку в “Ділі” (від 1908 р.) а в 1934-1939 роках – у “Літописі Національного музею”.

Іларіон Свєнціцький склав перший “Ілюстрований провідник по Націо­нальному музеєві” (Жовква, 1913). Керував описуванням, а то й сам складав описи збірок Національного музею. Тридцять років брав участь у діяльності Товариства наукових викладів імені Петра Могили, пропагуючи відомості про українську та інші слов’янські культури. Був лектором “Робітничих громад”, їздив з доповідями на музейні теми до Стрия, Самбора, Дрогобича, Стані­славова, Коломиї, Тернополя. Радо вів музейні екскурсії, особливо широко розповідаючи про кириличні рукописи та першодруки. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, у якому керував однією із секцій.

Дуже багато уваги приділяв директор Національного музею листуванню з діячами світової культури – українцями за походженням і національною свідо­містю. Просив писати спогади Соломію Крушельницьку, Модеста Менцинського та інших, розуміючи, наскільки важливе для історії культури їхнє україн­ське писане слово. Дбав про виєднання для музею та збереження архівів Ю. Романчука, М. Сосенка, Т. Войнаровського, В. Подолинського. Підтримував кон­такти з українськими установами за кордоном (Українським вільним універ­ситетом у Празі, Українською бібліотекою імені С. Петлюри в Парижі та ін.), з українською еміграцією в Америці, нашими мистцями у Франції, допомагав українським мистцям-емігрантам з Радянської України. В архіві Національного музею зберігається рукопис І. Свєнціцького “Великому чехові – Пану Пре­зидентові Чехословацької Республіки Т.-Ґ. Масарикові” (1930), в якому він дякує президентові за підтримку діячів української науки та культури в Чехо-Словаччині. Опікуючись пам’ятками української культури, розшукав у 1922 році й домігся повернення до Львова вивезених під час війни російськими окупа­ційними військами фондів бібліотеки Народного дому та Музею Ставро­пігійського інституту.

Енергійний директор організував у Львові, Варшаві, Чикаго, Стемфорді, Берліні понад 70 виставок творів українського мистецтва. У квітні 1933 року відбулася в Національному музеї українсько-французько-італійська виставка, яка мала, за задумом І. Свєнціцького, “нав’язати духовний зв’язок між українською і старими європейськими націями”, отже й зміцнити в українців почуття націо­нальної гідності. Розмах задуму і спосіб його реалізації викликали навіть у польських цінителів “пошану до великої енергії дирекції музею”.

Оскільки фундація Національний музей у Львові була задумана як науково-мистецька, І. Свєнціцький створив тривку базу для наукових досліджень -єдину в західній частині України таку багату збірку книг про південносло­в’янське та східнослов’янське, особливо російське мистецтво. Процес формування збірки значною мірою віддзеркалений у листуванні директора з адмі­ністраціями бібліотек Європи мовами адресатів (німецькою, російською, поль­ською, чеською, французькою, англійською і, звичайно ж, українською): він просив надсилати каталоги видань, пропонував книгообмін, використовуючи для цього спочатку дублікати музейних книжок, а згодом і музейні видання (”Збірки Національного музею у Львові”).

І. Свєнціцький організовував виїзди фахівців у села, щоб знімкувати та описувати пам’ятки дерев’яної архітектури, передусім дерев’яні церкви та дзвіниці. Деякі з цих пам’яток повинні були, як повідомляв Союз консерваторів, зноситися, щоб на місці їх будувати нові. Під час таких експедицій досліджувано й твори дерев’яної різьби – хрести, конструкції іконостасів, деталі церковних дверей, вікон тощо, а також металеві речі. В цих експедиціях брали участь М. Драган, М. Федюк, В. Січинський, В. Щербаківський і дочка директора В. Свєнціцька. Для відновлювання та належного оформлення церков рекомен­дував І. Свєнціцький добрих мистців. Контролював якість і характер творів, що їх постачала торгівельна установа “Достава” українським церквам замість тих, які забиралися до збірок Національного музею. Такому обмінові завдячуємо, наприклад, придбання ікони із села Радружа “Зішестя Святого Духа”, що датується кінцем XIV – початком XV століття. Ікона надійшла до музею як дуже цінний здобуток експедиції на початку грудня 1930 року. Взамін за неї віддав музей п’ять нових образів на значну суму – 600 злотих). З експедиції привіз ще юний тоді працівник музею Ярослав Пастернак у вересні 1913 року майстерно виконану храмову ікону “Різдво Богородиці” з села Потелича, атрибутовану серединою XVI століття.

При музеї створив І. Свєнціцький реставраційну робітню й організував навчання її працівників у майстерні Ігоря Грабаря. Збережене в мунулому архіві листування директора з митрополитом Андреєм Шептицьким, Я. Па­стернаком, В. Щербаківським, а також описи знайдених речей містять відомості про результати археологічних розкопів у Галичині та про збагачення музею археологічними й нумізматичними знахідками.

Дбаючи про розширення української музейної мережі в Галичині, І.Свєн­ціцький був співініціатором заснування низки регіональних музеїв, зокрема “Бойківщина” в Самборі та “Стривігор” у Перемишлі, музейних осередків у Коломиї, Яворові, Сокалі й Тернополі. Поруч з М. Драганом він докладав зусиль до створення у Львові скансену.

З приходом радянської влади в 1939 році львівські музеї зазнали великих змін. Спочатку їх було об’єднано в один – Картинну галерею, і тоді Націо­нальний музей як окрема самоуправна одиниця перестав існувати. Керувати новоствореним конгломератом призначили І. Свєнціцького. Проте це об’єд­нання виявилося тимчасовим – під кінець 1940 року надійшло розпорядження створити на його основі, розформувавши Картинну галерею, окремі музеї, але вже за тематичною ознакою. Це мало б привести до цілковитого розчле­нування Національного музею, розподілу його збірок між новоорганізовуваними закладами. Так на очах у директора та ще й з його вимушеною допо­могою повинна була завалитися тяжко зведена ним будівля.

І. Свєнціцький шукав виходу з цієї ситуації, але не знаходив підтримки ні у Львові, ні в Києві. Просив допомоги і в авторитетного в мистецьких і радянських керівних колах Ігоря Грабаря, який, розуміючи відчай організатора Націо­нального музею, спеціально приїхав був до Львова, але й він не зміг зарадити лихові. “У верхах” осудили відмову І. Свєнціцького підкоритися наказові й на початку 1941 року звільнили з роботи.

Нових окупантів, німців, не цікавили музейні клопоти Львова, що дало змогу Національному музеєві на чолі з І. Свєнціцьким відновити свою діяль­ність, хоч і в досить вузьких рамках. Директор зумів захистити та зберегти для музею навіть ті твори українських мистців, що їх німці відібрали для вивезення до Німеччини та вже “забезпечили” були відповідною тарою. В той час у львівському інтелігентському середовищі прославився музей організацією дуже гарної “Виставки чотирьох”, тобто виставки творів О. Новаківського, І. Труша, П. Ковжуна та П. Холодного (старшого).

Середина 40-х років була позначена новими “революційними” зрушеннями в музейницькому житті Галичини. Тепер радянська влада вже не бралася об’єднувати й роз’єднувати музеї, а просто закривала їх або ж ліквідовувала установи, при яких вони існували. Так, перестали діяти музей “Бойківщина”, музей Наукового товариства імені Шевченка, музей Богословської академії та інші. Збірки деяких тоді закритих музеїв перевезено майже повністю до Націо­нального музею, перейменованого на Державний музей українського мистец­тва (згодом – на Музей українського мистецтва у Львові). У переданому по війні до складу Польщі Перемишлі пропали майже всі збірки музею “Стривігор”.

Водночас слід зазначити, що фонди Національного музею поповнилися тоді деякими дуже цінними творами. Серед них була й храмова ікона “Стрітення зі сценами з життя Марії” із села Станилі коло Дрогобича, відома більше під назвою “Собор Йоакима і Анни” (надійшла з ліквідованого музею Бого­словської академії). Це – перша українська датована ікона. Проставлена на ній дата за нашим літочисленням відповідає 1466 рокові. Однак, як виявили дослід­ження, проведені в мистецтвознавчому, реставраційному та палеографічно-лінгвістичному планах, ікону треба залічувати до пам’яток кінця XIV – початку XV століття.

Національний музей у Львові був єдиним з центральних музеїв України, де не було пропаж з фондосховищ і експозицій від часу його заснування й до 1941 року і де ніщо не “зникло” через несумлінність працівників під час німець­кої окупації. Таки умів добирати І. Свєнціцький кадри! Свідоме злочинне ни­щення мистецьких творів з фондів Національного музею припало саме на ра­дянський період (1952 р.), на час, коли директор І. Свєнціцький перебував у відпустці перед наступним звільненням з посади (цього разу – “на пенсію”), отже не зміг захистити музейних речей хоча б так, як заслонив був собою перед владними злочинцями скульптурне зображення митрополита Андрея Шептицького (роботи С. Литвиненка) на подвір’ї музею (згодом цей пам’ятник також знищили). А в 1952 році спалено в печах Львівської бібліотеки імені В. Стефаника близько 600 творів українського мистецтва. Пропали навіть з неабиякими зусиллями перевезені до музею з Америки скульптурні твори світової слави мистця О. Архипенка. Існує думка, хоч і не підтверджена документами архіву Національного музею, що таку саму розправу готували й щодо унікальної збірки українських ікон. Однак, чи то процедура палення 4000 ікон не була надто привабливою для виконавців, чи справді пощастило то­дішньому директорові музею В. Сем’ярчукові переконати можновладців у недоцільності заходу, як свідчить старший науковий працівник музею М. Батіг, але лишається фактом, що ікон не спалили. Виконуючи наказ, перевезли їх працівники музею, хоч і дуже обережно, до занедбаного вогкого приміщення Вірменського собору. “Здесь они уже будут до конца”, – вирішив один із членів комісії, що оглядала місце, де приречено було іконам поступово конати (на щастя, цього не сталося).

Сорок сім років працював І. Свєнціцький директором музею, що його він створив і зробив найзначнішим музейним закладом Галичини й одним із провідних осередків культури в цілій Україні. Зумів за час свого директорування здійснити з уваги на збільшення фондів – велику добудову музею, згуртувавши задля цього галицьке громадянство (організовано було навіть спеціальний Союз прихильників Національного музею). Українці Галичини активно під­тримували заклад пожертвами.

Хоч які суворі критерії добору експонатів щодо їхньої якості виробив ди­ректор, фонди музею весь час зростали. Вірні традиції, підтримували й досі підтримують добру славу музею його цінителі. Нині Національний музей налічує понад 80 000 одиниць зберігання, не враховуючи ще близько сорока тисяч одиниць допоміжного фонду (для порівняння – у Національному ху­дожньому музеї в Києві зберігається 38 000, у Львівській картинній галереї – близько 40 000 експонатів).

Тут найбільша у світі збірка ікон візантинізуючого характеру взагалі та вод­нораз найбільша у світі колекція українських ікон. У цьому музеї – унікальна для України збірка пам’яток наскрізної дерев’яної різьби, величава колекція давніх рукописних, зокрема ілюмінованих, книг та визнана однією з найважливіших у світі збірка кириличних стародруків.

Комплектування збірки українських ікон дало змогу І.Свєнціцькому вперше в історії мистецтвознавства визначити їхню національну специфіку, міру художності, а також накреслити загальними рисами (до реставрації) систему атрибуції їх і схему історичного розвитку українського іконопису.

Українське ужиткове та декоративне мистецтво представлене за жанрами й територіями в його найкращих зразках. Чільне місце в історії українського мистецтва посідають зібрані в цьому музеї графічні твори. Українське малярство західної частини України репрезентоване в такій кількості й такими вартісними речами, що можна вповні простежити історичний розвиток тут цього виду мистецтва. Добре репрезентована й творчість східноукраїнських мистців, хоч і в дещо меншому обсязі, відповідно до можливостей поповнювати збірки творами з УРСР.

Високо ставили працю директора Національного музею діячі української культури. “Вам особисто, – звертався Олександр Архипенко до І. Свєнціцького в листі від 22 вересня 1935 року, – висловлюю мою глибоку симпатію за Вашу енергію та діяльність, вкладену у святу справу”. А працівник музею І. Черняк писав у згаданих вище спогадах про першого кустоса найбільшого музею на галицькій землі: “Йому завдячує наш музей те, чим він в дійсності став…”

“Музей українського мистецтва у Львові, – підкреслює один із дослідників діяльності І. Свєнціцького, – вперше розкрив усе багатство українського ми­стецтва в усіх напрямках так, що він став справжньою майстернею мистецтво­знавчих досліджень. Можна з впевненістю твердити, що на сьогодні серйозні дослідження в ділянці українського і східнослов’янського мистецтва не можуть проводитись без цього музею, його фонди назавжди залишаються однією з основних як фактичних, так і наукових баз у цій ділянці”.

Такі заклади, як Національний музей у Львові, були гарантами безперерв­ності розвою української культури за часів, коли в східній частині України нищилися її здобутки й гинув цвіт нашої інтелігенції.

“Горі імієм серця!”, – писав Іларіон Свєнціцький у “Листі з Києва” в 1928 ро­ці. “Готовтесь до великої праці творчого духу, щоби в ній радість життя знайти!”

Примітка упорядника. Текст наведено зі скороченнями

Світове визнання здобула Віра Іларіонівна Свєнціцька вже давно як одна із найліпших знавців українського середньовічного станкового малярства. В Україну прийшло визнання щойно в цьому, 1995 році: Віру Свєнціцьку наго­роджено найпрестижнішою нагородою України за її внесок у альбом “Ук­раїнське народне малярство ХІІІ-ХХ століть”.

Від того й радісно й сумно водночас. Радісно, бо нарешті її праця здобула високу всенародну оцінку в Батьківщині. А сумно тому, що прийшло визнання так фатально пізно, посмертно; що оцінено тільки невеличку частину її широкої, часто подвижницької, діяльності; що, як і в усякій спільній праці, ця спільна нагорода, якщо й дісталася гідним співавторам, все ж сприймається трохи знеосібнено. А шкода, бо Віра Свєнціцька – то, без сумніву, одна з найвиз­начніших постатей української культури другої половини XX століття.

У нас відома Віра Свєнціцька як мистецтвознавець і знавець книги. Однак найбільшою її заслугою перед українською культурою є збереження для цієї культури Національного музею у Львові.

Заснував Національний музей митрополит Андрей Шептицький. Щедрий подарунок митрополита підтримала громадськість власними пожертвами. Для систематичної допомоги музеєві виник Союз прихильників Національного музею. Збір пам’яток і формування збірок організував і регулював багаторічний директор музею професор Іларіон Свєнціцький. Завдяки його турботам при постійній моральній і матеріальній підтримці Мецената, Кураторії та Союзу прихильників Національного музею, а також громадськості, музей став справді всенародним, національним і досяг світового рівня за багатством (понад 100 000 пам’яток), характером, мистецькою вартістю колекцій і стрункістю їх побу­дови, а також завдяки своїй видавничій діяльності. На світовий рівень виводив його І. Свєнціцький і своєю особистою участю в міжнародних конференціях з доповідями про діяльність музею (Амстердам, Брюссель, Рим, Прага, Софія, Стокгольм).

Поступово закінчувалася, отже, “ера Іларіона Свєнціцького” та наступала нова доба історії Національного музею, що її можна б назвати “ерою Віри Свєнціцької”. Бо, хоч не була Віра Іларіонівна ні директором, ні жодною іншою адміністративною “шишкою”, і тільки по роках здобула захистом дисертації місце завідувача спочатку відділу народного ми­стецтва, згодом – дореволюційного, а ще пізніше – давнього, що виділився з дореволюційного, все ж ввела в життя музею свій професіоналізм, вимог­ливість, свою творчу волю та відданість, які так дуже були потрібні йому по смерті Іларіона Свєнціцького. Хто ж Віра Свєнціцька?

Її захоплення українським мистецтвом та здатність на посвяту для Націо­нального музею мали тривку, сказати б, генетичну основу. Бо Іларіон Свєн­ціцький був її батьком, а матір’ю була Онисія з Вострякових Свєнціцька, яка, хоч росіянка за походженням, зуміла стати опорою чоловікові в його музейних турботах, взявши на себе відповідальність за фонд тканин музею і прихилившись душею до українського мистецтва. Достойно прийняла заяву Віри, а з нею і молодших дітей, що захоплювалися Вірою, про їх бажання, всупереч звичаєві щодо національної належності дочок, стати українцями. Зрештою, сама допи­сувала до українських журналів на мистецтвознавчі та етнографічні теми.

Від дня народження Віри (28 серпня 1913 року) ніби сплавилося життя дитини з життям музею, в якому вже велися підготовчі роботи до відкриття цієї установи для відвідувачів (13 грудня 1913 року).

Початкову освіту здобула в євангелістській школі та, приватно, – в одного з найліпших педагогів України, Костянтини Малицької.

Наступним зразковим педагогом, що, крім батьків, формував характер Віри, була Олена Степанів, її класний керівник – це вже в гімназії Сестер Василіанок. Окремі цінні риси характеру були властиві Вірі ще з раннього дитинства: зосередженість, цілеспрямованість, наполегливість. Це стверджували праців­ники ще тоді, коли дитиною забігала в музей.

Сама ж Віра Свєнціцька ввійшла до складу працівників Національного музею у 1932 році. Спочатку чистила як практикант (лаборант) дерев’яні ручні хрести, про які незабаром напише свою першу, але вже зрілу наукову працю, що стане її магістерською роботою та відкриє дорогу до членства в Науковому товаристві ім. Шевченка. Закінчивши університет у Львові, відмовилася від асистентури у проф. В. Подляхи на кафедрі мистецтвознавства: надала перевагу праці в Національному музеї. Тим більше, що вже в тому часі брала участь у антидержавному рухові опору, як засвідчують документи “варшавського” та “львівського” процесів ОУН.

Мріялося створити сім’ю, але нареченого Віри Арпада Березовського – героя національно-визвольної боротьби, розстріляли в тюрмі в 1941 році. Хотіла під час війни взяти за свою дівчинку з сиротинця, однак по війні зголо­силася її справжня мати. Мабуть, приречена була Віра Свєнціцька на “жертву цілоспалення” задля Національного музею…

У війну не припиняла Віра Іларіонівна праці над пам’ятками: досліджувала тло ікон. Підготовила й виголосила в Інституті народної творчості цикл допо­відей з історії українського мистецтва. Тоді ж разом з батьком, ризикуючи життям, захистила Національний музей від німецького пограбування.

По війні поступила в аспірантуру до вченого світової слави В. Лазарева при Ермітажі. Однак незабаром, у 1948 році, її заарештовано.

Повернулася з гулагівських таборів у 1956 році ще при житті батька. Чи такою була його остання воля, чи то сама Віра Іларіонівна визначила свої пріоритети, але тепер єдиною метою її життя стала праця в музеї. Щойно 30 листопада, три місяці після смерті батька, дозволено було їй повернутися в музей, спочатку на скромну посаду молодшого наукового працівника.

Заново – аспірантура, але вже в професора Я. Затенацького в Києві. Тема дисертації – “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.”. Віра Свєнціцька здавна зжилася з тією темою: сама їздила в екс­педиції знайомитися з творами цього мистця – іконостасом у Новій Скваряві, сама й організувала його перевезення до Національного музею ще в 1937 р. Тепер реалізувала давню мрію батька: написала не кандидатську, а докторську дисертацію, що відзначили всі опоненти (В. Лазарев, В. Касіян та П. Білецький). Але…надано тільки ступінь кандидата мистецтвознавства з уваги на політичне минуле дисертантки.

Праця під таким самим заголовком вийшла друком, хоч і в дуже скоро­ченому варіанті, у видавництві “Наукова думка” в 1966 році.

І. Рутковича “відкрив” колись А. Петрушевич, але тільки завдяки цій праці В. Свєнціцької та низці її статей про жовківську малярську школу ввійшов цей художник в історію українського мистецтва як найвидатніший іконописець XVII століття, автор, добре обізнаний з мистецькою культурою Західної Євро­пи (гравюрою, колористикою…) у час, коли на зміну ренесансові поступово входило бароко, а на нові подихи в мистецтві накладалася традиція зберігати національні риси та тяга до реальності зображення, у процесі переорієнтації української культури з Півдня на Захід Європи.

Блискучий захист дисертації, головне ж – диплом кандидата мистецтво­знавства, дозволили, як згадувалось вище, Вірі Свєнціцькій зайняти в музеї посаду завідувача відділу давнього мистецтва. Цьому сприяли особисті якості Віри Іларіонівни: її багаті знання як мистецтвознавця та знавця книги, її прек­расна орієнтація в фондах Національного музею, її авторитет в колах видатних діячів культури України та Росії, а також знайомства серед дослідників ікон у Польщі та Болгарії. До цього доєднувалася й пам’ять про батька, бо жили ще люди, що зустрічалися з професором Свєнціцьким на міжнародних конгресах, зрештою, на візантологічному конгресі в Римі 1936 року була з батьком і Віра. “Ера Віри Свєнціцької” в музеї мала, отже, добру підставу. Все ж вимагала незви­чайної цілеспрямованості при великій витримці й такті. Доброзичлива й учинна Віра Іларіонівна намагалася пробуджувати у співбесідників та працівників музею добрі почуття до музею, але була невблаганна, незламна, коли бачила спроби шкодити йому. Не спалахувала, не сперечалася по-жіночому з опонентами. Намагалася висунути, і то в письмовій формі, дуже логічні контраргументи, які важко було заперечити. Коли ж не допомагали на місцевому, музейному рівні, шукала захисту в структурах чи в осіб інших рівнів. Могла навіть непомітно для оточення вилетіти пополудні своїм коштом у Київ і зустрітися там із впливовими людьми (М. Бажаном, В. Касіяном, М. Рильським та ін.), щоб передати свій протест разом з конкретними пропозиціями щодо музею. А на другий день вранці спокійно займала у Львові своє робоче місце, її чоловічний склад мислен­ня не раз ставав у пригоді самим директорам музею: розумні вміли прислухатися, бо ніхто так, як Віра Свєнціцька, не знав потреб музею. Недарма потішали себе львів’яни (і не тільки), спостерігаючи за змінами в адміністрації музею: “Що ж, директори міняються, але Віра Свєнціцька залишається”. Спалахувала дуже рідко, але, спалахнувши, була непогамовною. Це траплялося тоді, коли бачила явну несправедливість, брак товариської етики, зневагу до музейної праці.

Приймаючи відділ давнього мистецтва, Віра Іларіонівна взяла на себе й відповідальність за твори, запроторені у Вірменський собор – близько 10 000 творів українського середньовічного мистецтва. Дуже добре знала об’єктивну вартість тих збірок – ікон, наскрізної різьби, львівської скульптури, середньовіч­ного декоративного металу. Більше, як хто інший, розуміла трагедійну склад­ність обставин, у яких опинилися: у вогкому, непровітреному, темному примі­щенні могли легко розвиватися гнійні процеси, у старому дереві – розпаношуватися жучки-деревогризки. Тому часто приходила в собор, провітрювала йо­го, переглядала пам’ятки, передаючи в реставраційну майстерню і на консер­вацію ті, що вимагали термінового втручання, просушувала в закритому по­двір’ї Вірменського собору надто вогкі ікони. Ніхто з працівників при всьому їх захопленні давнім українським мистецтвом не витримував довшого побуту в соборі. Знеможені вічними простудними захворюваннями, знесилені фізични­ми перенапруженнями – зволожені дошки ікон було важко переставляти чи пе­реносити – працівники були змушені, нерідко всупереч власній волі, відходити з відділу. А Віра Іларіонівна залишалася, щоб рік за роком рятувати від погибелі великий всенародний скарб. Усі, хто хоч трохи працював у Вірменському со­борі, – то подвижники, але такого випробування не витримував, крім неї, ніхто.

У Віри Свєнціцької не було реабілітації, а тільки знята судимість. Мабуть, тому робилося все для того, щоб обмежувати її контакти зі сторонніми людьми. Отже й доступ відвідувачів до Вірменського собору лімітувала дирекція, моти­вуючи свої дії тим, що у Вірменському соборі зберігаються фонди закритого типу, що це – фондосховище, а не експозиційне приміщення. Все ж немає ні в Україні, ні поза нею дослідників українського іконопису, яким не сприяла б Віра Свєнціцька своїм звертанням до дирекції та власною допомогою у відвідуванні собору та в орієнтації в його скарбах.

Сама ж любила ті просякнуті кадильним запахом мури собору, одуховнені лики святих з ікон і скульптурних зображень, тишу покинутого храму. Тут, ог­лядаючи зусібіч ікони, знайшла на зворотній стороні дошки із зображенням Іва­на Золотоустого чину Моління кінця XV ст. з Миколаївської церкви в с. Яворі фрагмент іншої, з кінця XII – поч. XIII ст. ікони “Святці”. Це була знахідка першокласної ваги.

Безпосередня близькість до джерел і добре їх вивчення дозволили Вірі Свєнціцькій вперше заговорити про існування в Україні важливих малярських осередків, що діяли в певних відрізках часу на окремих територіях: “перемиське коло” – в ХIV-XVIст., “львівське” – в ХVІ-ХII ст. Досліджувала й жовківську школу малярства з І. Рутковичем у центрі, вважала, що існували малярські осе­редки на Волині, в Долинщині – ішла від джерел до узагальнень. До перемиського кола відносила творчість малярів при монастирях в с. Двірці та в с. Іспас. Цікавилася особливостями пам’яток, що їх відносила до обсягу діяльності львівського малярського осередку: досліджувала ікони з Наконечного, Красова, Потелича, гравюру зі зображенням апостола Луки у Львівському федорівському Апостолі 1574 року та ін., що пов’язані манерою мистецького письма чи стильовими та колористичними рисами. Свої спостереження та узагальнення подала в праці “До питання про львівську малярську школу другої половини XVI ст. ” За життя Віра Свєнціцька не встигла опублікувати цієї праці. (Тому опубліковано її посмертно у збірнику Україна. Наука і культура. – К., 1996. -Випуск 29.-С. 178-193).

Відзначила, що в творах українського станкового живопису співіснують риси професіоналізму з рисами народної творчості, намагалася визначити їх спів­відношення в групах ікон, говорячи про твори професійні з домішкою народного елементу, народні з домішкою професійності, суто народні – до примітивів.

Серед ікон, що збереглися з ХIV-ХVст., більшість характеризується профе­сіоналізмом візантійського типу. Декілька ікон (з Радружа) позначено профе­сіоналізмом романського типу. Дошукувалася Віра Іларіонівна ознак стилю візантійського відродження епохи Палеологів, шукала пов’язаності українських пам’яток з творами елліністичної доби, вміла знаходити в пам’ятках ознаки готичного стилю, ренесансу, бароко.

Говорячи про своєрідність українського іконопису, прецизувала та розви­вала думки, висловлені в працях Іларіона Свєнціцького, з тим, що вже врахо­вувала відомий з батькових праць синтез особливостей різних пам’яток, сама ж намагалася зглиблювати аналіз кожного зокрема твору.

Дуже важливою рисою в наукових шуканнях Віри Свєнціцької є її постійна свідомість того, що український мистецький процес – єдиний і щодо часу, і щодо території. Що пам’ятки українського мистецтва не в однаковій мірі збереглися по Україні й потроху ще будуть виявлятися (слідкувала за їх вияв­ленням на Волині, Поліссі, сприяла визначенню), що твори українського ми­стецтва існують і за межами України, і що єдиний процес пов’язує розвиток різних видів мистецтва: станкового, монументального, мініатюр, гравюри…

Комплексне вивчення кожного зокрема твору зобов’язувало до всебічності дослідження. Тому вперше вводить в українське мистецтвознавство ідею постійної співпраці з реставраторами-науковцями, з палеографами, лінгво-географами, ідею творчих взаємин з дендрохронологами та представниками інших галузей знань, які могли б доповнити відомості мистецтвознавця. Заініціювала таку співпрацю та приступила до її реалізації.

Не допускала поспішного передатовування пам’яток, особливо тоді, коли датовані XIII, XIV, XV ст. могли опинитися поза межами України. Ця зваженість, що здавалася декому гальмуванням творчої думки, теж була одним із засобів збереження творів. її ж публікації з іншим, глибшим щодо часу, дату­ванням пам’яток з’явилися вже після 1986 року. Серед по-новому атрибутованих пам’яток – “Михайло з діяннями” з с. Сторонна та коло близьких до нього ікон (”Богородиця-Одигітрія” з Підгородець, “Параскева-П’ятниця” з с. Бусовиськ, “Параскева-П’ятниця” з с. Нового Яру, “Микола з житієм” з Наконечного, “Преображення” з Вільшаниці, “Преображення” з Бусовиськ, “Страш­ний суд” з Ванівки, ікони зі Здвиженя та Радружа.

Зважилася після всебічних досліджень визначити справжню дату першої ук­раїнської датованої ікони “Стрітення” (попередня назва – “Собор Якима і Анни”), переносячи майже на століття в глибину віків час її створення та відповідно зумовлюючи передатовування споріднених з нею ікон. Не можна переоцінити ваги цього дослідження для українського середньовічного іконопису.

Подала свою наукову атрибуцію ікон в названій вище праці “Живопис ХIV-ХVI ст.” у розділі “Історії українського мистецтва” (ІІ т.), а також у своїх розділах альбомів “Українське середньовічне мистецтво” та “Українське народне ма­лярство ХІII-ХХ ст.”. Своє бачення проблем, пов’язаних з розвитком україн­ського середньовічного мистецтва, подала в кожній з названих праць, а також у книзі “Спадщина віків” і в статтях “Крізь віки” та “Крізь віки й канони”.

Не викладала в інститутах, не мала аспірантів: робилося все для того, щоб ізолювати її від молоді. Все ж виховала на власному прикладі відданих Націо­нальному музеєві людей, здобула собі учнів і послідовників.

Наукова діяльність Віри Свєнціцької не обмежувалася тільки названими вище чи й низкою неназваних опублікованих і ще не опублікованих праць. Завдяки енциклопедичності своїх знань, була постійним, хоч і негласним, науковим консультантом Національного музею. Організовувала в ньому кон­ференції, симпозіуми та читання, які здобули собі славу участю видатних спе­ціалістів України та Росії – представників світу мистецтвознавства і спорід­нених галузей знань (історії, архітектури, книгознавства, музикознавства, палеографії тощо). Сама брала участь у різних наукових симпозіумах та конфе­ренціях у межах і поза межами України (Львів, Київ, Ленінград, Москва, Новго­род, Вільнюс, Остріг, Олесько; у Беоґрад не змогла поїхати, але організатори наради опублікували текст доповіді В. Свєнціцької). Своїм коштом завдяки особистим контактам з мистецтвознавцями тих країн, їздила в Болгарію, щоб зглибити знання про іконопис балканських народів і краще зрозуміти суть українсько-балканських контактів у іконописі. Досліджувала в Польщі українські ікони, що зберігаються в музеях Варшави, Кракова, Санока, Перемишля.

Рішуче виступала проти зумисного, на державному рівні, гальмування в музеях України наукової роботи та сміливо висувала свої пропозиції щодо її розвитку.

Надавала наукову основу організації виставок. Тридцять років ішла попри заборони до організації спеціальної виставки творів українського середньо­вічного малярства в Національному музеї; вперше експонувала українські ікони на склі та видала каталог цієї виставки, звернула увагу на народну скульп­туру, на незвичайні кахлі Бахматюка, спрямовувала музикознавців на дос­лідження української середньовічної музики на підставі музичних творів, збере­жених у музейних та бібліотечних колекціях, і сама цікавилася взаємозв’язком мистецтв, досліджувала українську народну гравюру, художнє оформлення та покрайні записи книг.

Пам’ятала про щорічне, згідно з традицією, яку встановив І. Свєнціцький, святкування в установі днів Т. Шевченка. Сама організувала музей О. Кульчицької і читання, їй присвячені. Сприяла організації та діяльності музеїв О. Новаківського та Л. Левицького. Вміла потурбуватися про наукову спадщину працівника музею М. Драгана та про збереження пам’яті музейних працівників.

Придбала для музею, завдяки особистим контактам, мистецьку спадщину О. Кульчицької, М. Паращука, роздобула немало цінних творів як член заку­півельної комісії та учасник експедицій. Була також членом реставраційної ради; намагалася зробити все можливе для того, щоб працівники реставраційної майстерні музею проходили стажування в найпрестижнішій у тогочасній державі установі та могли консультуватися в найкращих знавців-реставраторів (Всеросійський науково-дослідний інститут реставрації). Прискіпливо ста­вилася до якості робіт і спрямовувала художників-реставраторів на наукові дослідження, результати яких здобули визнання і за межами України.

Взяла під свій захист фототеку й негатеку музею. Не передала його збірок у Музей фотомистецтва, щоб не знищилися пам’ятки в вогкому приміщенні та щоб не розпорошувати колекцій музею. Час показав, що мала рацію. Напрочуд раціо­нальною виявилася її протидія намаганням віддати в новостворюваний Музей книги при Львівській картинній галереї унікальні збірки рукописів і першодруків Національного музею. Сьогодні повернуто приміщення тих двох музеїв релігій­ним громадам, і були певні проблеми з перевезенням і збереженням експонатів. Завдяки Вірі Іларіонівні Національний музей і тут вистояв як єдина структурна цілість, відома в світі саме в такому обсязі й саме з таким складом своїх збірок.

Громадськість Львова дивувалася й обурювалася, дізнавшись, що Віра Свєнціцька не вислала на виставку в Італію шедеврів українського середньо­вічного малярства, щоб показати їх світові. Вислала посередні і досить пізні твори. Однак і посередні повернулися в музей недоглянуті, пошкоджені. Що ж було б із шедеврами?…

Віра Свєнціцька вважала – і ця думка актуальна й сьогодні, – що немає потреби возити твори по виставках світу при наших умовах транспортування й охорони пам’яток, та ще й таких, що їх з трудом “виліковують” реставратори й консерватори після десятиліть перебування у Вірменському соборі. Краще створити тут, у Львові, величавий музей українського давнього мистецтва й належно розрекламувати його різними мовами на різних континентах. Знавці й цінителі зможуть оглянути справді багаті й цінні колекції та ще й як туристи принесуть користь державі. А зрушувати з місця такі скарби при наших мож­ливостях гарантувати їх безпеку, возити хіба для того, щоб самим при них подорожувати, – це злочин.

Вперше опублікувала Віра Свєнціцька в праці “Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть – ікону Покрова Богородиці (”Всім скорбящим радість”), датовану приблизно серединою XVII ст., найдавнішу, як припускала, “козацьку Покрову”.

Під плащем, що його розпростерла Богородиця, згуртувалася українська громада: передають себе її опіці.

Віра Іларіонівна не повернула пам’ятки в фонди після фотографування, а залишила на своєму місці праці та часто подовгу вдивлялася в неї. Може, намагалася ідентифікувати, чиї то портретні зображення на іконі; може, відчи­тувала написи на стрічках, що від людей в’ються до Богородиці; а може, під­свідомо прочуваючи свій кінець, намагалася передати тій козацькій Покрові свою важку турботу про Національний музей…

…21 травня 1991 року Віри Іларіонівни Свєнціцької не стало.

Примітка упорядника. Текст наведено зі скороченнями.